Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

— Тобі потрібна ще одна літера. П’ять літер має титан, а ще талій.

— Золотко, ти така розумна. Мені б і на думку не спало.

— Справді, — сказала Гаррієт. — Шість по вертикалі. «Суддя або рефері». Це «Арбітр», тоді й метал буде талій.

— Боже правий! Так багато всього тепер вас вчать у школі! Як ми були дітьми, то анітрохи не вчили про ті старі страшні метали чи щось таке. Була лиш аритметика й історія Європи.

Спільно вони попрацювали над кросвордом — зайшли в глухий кут із «Сварливою жінкою» на сім літер, що починається на «Г» — доки зрештою не прийшла Одін і почала так жваво брязкати кухонним начинням, що вони вимушено ретирувалися до Ліббі в спальню.

Ліббі, найстарша із сестер Клів, єдина так і не одружилася, хоча старими дівицями в душі були всі вони (окрім тричі заміжньої Аделаїди). Еді була розлучена. Ніхто не розмовляв про цей таємничий союз, продуктом якого стала мати Гаррієт, хоча самій дівчинці страшенно хотілося щось про це дізнатися, і вона виканючувала в тіток хоч якусь інформацію. Та окрім кількох старих фотографій, що їй вдалося побачити (слабке підборіддя, світле волосся, тонка усмішка), і певних дражливих фраз, які випало підслухати («…випити любив…», «…сам собі найгірший ворог…»), про свого діда по материній лінії Гаррієт знала лише те, що він лежав в Алабамській лікарні, де кілька років тому помер. У молодшому віці Гаррієт (начитавшись «Гайді»55) узяла собі в голову ідею, що вона сама може стати шляхом для возз’єднання родини, аби її лише взяли в лікарню, щоб із ним зустрітися. Гайді ж якось причарувала надутого швейцарського дідуня в Альпах, повернула його «назад до життя»!

— Ха! На це я б не розраховувала, — сказала Еді, доволі рвучко смикаючи заґудзовану нитку на вивороті свого шиття.

Тет пощастило більше з мирним, хоч і скупим на події, де­в’ятна­дцятирічним шлюбом із власником компанії пиломатеріалів Пінкертоном Лембом, відомим у народі як містер Пінк, який ще до народження Гаррієт з Еллісон замертво впав у стругальному цеху внаслідок емболії. Пишний і ґречний містер Пінк (значно старший за Тет, він яскраво виділявся, вбираючись в онучі й норфолківські куртки56) не міг зачати дитину; поговорювали про всиновлення, хоч до цього так і не дійшло, але Тет що бездітність, що вдівство сприймала цілком безжурно; ба більше, вона мало не забула, що взагалі була одружена, і коли їй про це нагадували, реагувала з легким подивом.

Ліббі — справжня стара дівиця — була на дев’ять років старша за Еді, на одинадцять за Тет і на цілих сімнадцять за Аделаїду. Бліда, плоскогруда й короткозора вже в молодому віці, вона ніколи не була такою гарною, як молодші сестри, проте насправді не вийшла заміж через те, що старий суддя Клів — чия затюкана дружина померла, народжуючи Аделаїду — змусив її лишитися вдома й турбуватися про нього і трьох молодших сестер. Експлуатуючи безкорисливу натуру бідної Ліббі й успішно прогнавши ту жменьку залицяльників, що таки навідувалися, він тримав її в Напасті в ролі дармової няньки, кухарки й компаньйонки для крибіджа, доки не помер, коли самій Ліббі було вже далеко за шістдесят, полишивши їй фактично нуль без палички й купу боргів.

Через це її сестер мордувала провина, так наче то вони, а не їхній батько, тримали Ліббі в рабстві.

— Яка наруга, — казала Еді. — Їй сімнадцять, а тато змушує її доглядати за двома дітьми і ще й немовлям.

Але Ліббі прийняла цю жертву з радістю, без жалю. Вона обож­нювала свого вовкуватого невдячного батька-старця та вважала за привілей сидіти вдома й доглядати сестер, що лишилися без матері та яких вона любила до нестями, віддаючи їм себе всю. За ту щедрість, сумирність і терплячу добродушність молодші сестри (яким ці риси були далеко не притаманні) вважали Ліббі такою святою, якою тільки може бути людина. Молодою жінкою вона була досить блідолиця й непоказна (хоч усмішка й осявала її красою); тепер же, у вісімдесят два, походжаючи в сатинових капцях, рожевих сатинових піжамних сорочках і ангорових светриках, облямованих рожевими стрічками, вона скидалася на велику милу дитину з величезними блакитними очима й серпанковим сивим волоссям.

Входити в облаштовану спальню Ліббі з дерев’яними жалюзі й блакитними, мов качине яйце, стінами було наче переступати межі дружнього підводного королівства. Газони й будинки на­дворі під жагучим сонцем були збляклі й ворожі; засліплені палом тротуари нагадували про дрозда, про блискучий беззмістовний жах у його очах. Кімната Ліббі ж дарувала прихисток від усього цього: від жару, пилу, жорстокості. Кольори й текстури тут не змінилися від дитинства Гаррієт: тьмяна темна підлога, пучкувате синелеве покривало на ліжку, запорошені органзові штори та кришталева цукерниця, в якій Ліббі тримала шпильки для волосся. На камінній полиці спочивало масивне преспап’є у формі яйця, зроблене з аквамаринового скла, — з булькою в осерді, воно фільтрувало сонячне світло, наче морська вода, — що протягом дня перемінювалося, мов жива істота. Уранці воно світилося яскраво, максимально іскрилося близько десятої, а до полудня вже тьмяніло до прохолодного гагату. Упродовж дитинства Гаррієт провела багато довгих годин, лежачи на підлозі в роздумах, поки проміння в преспап’є стрибало догори й пурхало, колисалося й тонуло, а тигрові смуги світла блискали то тут, то там на блакитно-зелених стінах. Квітчастий килим з візерунком лозиння правив за ігрову дошку, її приватне поле бою. Незліченну кількість днів вона простояла навкарачки, пересуваючи по тих звивистих зелених стежинах іграшкові армії. Над камінною полицею висіла домінанта всього простору — стара, закопчена часом, сумна світлина Напасті, колони якої примарно біліли на тлі чорних вічнозелених дерев.

Спільними зусиллями вони розв’язували кросворд, Гаррієт умостилася на бильці оббитого ситцем крісла Ліббі. Порцеляновий годинник над каміном прісно токотав тим самим невтомним заспокійливим цокотом, який Гаррієт пам’ятала все життя; а блакитна спальня нагадувала Рай, сповнений знайомих запахів котів і кедрини, запорошеної тканини й кореня золотобородника, пудри «Лімес де Бурас» і якоїсь фіолетової солі для ванни, якою Ліббі користувалася, скільки Гаррієт себе пам’ятала. У всіх літніх жінок були зашиті в мішечках пучки кореня золотобородника, що мали б проганяти від одягу міль; і хоч його незвичну затхлість Гаррієт знала з раннього дитинства, той запах усе одно приємно лоскотав ніздрі своєю таємничістю, здавався якимсь сумним і чужим, наче трухляві ліси чи деревний дим восени; то був старий темний дух плантаційних гардеробів, Напасті, самого