Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

— Так, останній! — вигукнула Ліббі. — «Мистецтво миротворництва». Друга літера «а», а в кінці «н-н-я». — Стук-стук-стук — порахувала вона вільні клітинки олівцем.

— Замирення?

— Так. Ой, золотко… чекай. Там не «а», а «о».

Вони мовчки стали метикувати.

— Ага! — скрикнула Ліббі. — Помиріння! — Узялася обережно виводити друковані літери тупим олівцем. — Готово, — радісно відзначила вона, скидаючи окуляри. — Дякую тобі, Гаррієт.

— Будь ласка, — процідила Гаррієт; їй було важко побороти досаду через те, що саме Ліббі відгадала останнє слово.

— Не розумію, чому я так переймаюся тими дурними головоломками, але справді думаю, що вони трохи допомагають не стуманіти зовсім. Переважно мені вдається лише три чверті порозгадувати.

— Ліббі…

— Дай вгадаю, що ти собі думаєш, дитинко. Ходімо подивимося, чи Одін уже вийняла пиріг з духовки?

— Ліббі, чому мені ніхто нічого не розповідає про те, як загинув Робін?

Ліббі відклала газету.

— Перед тим ставалося щось дивне?

— Яке дивне, сонечку? Що ти таке кажеш?

— Хоч щось… — Гаррієт силкувалася підшукати слова. — Якась зачіпка.

— Я не знаю ні про які зачіпки, — сказала Ліббі після химерно спокійної паузи. — Але якщо хочеш послухати про дещо дивне, то десь за три дні до смерті Робіна зі мною трапилася, мабуть, найдивніша річ у житті. Тобі розповідали колись історію про той чоловічий капелюх, що я знайшла у себе в спальні?

— А, — розчаровано відказала Гаррієт. — Вона все життя вислуховувала ту історію про капелюх на ліжку Ліббі.

— Усі думали, що я здуріла. Чорний чоловічий капелюх! Восьмого розміру! «Стетсон»! І гарний, без поту на стрічці. І от він якось просто з’явився там, серед білого дня, у ногах ліжка.

— Тобто ти не бачила, як він з’явився, — знуджено уточнила Гаррієт. — Вона чула історію про капелюх разів із сотню. Ніхто, окрім Ліббі, не вважав її аж такою загадковою.

— Золотко, то була друга година дня в середу…

— Хтось зайшов у будинок і залишив його там.

— Та ні, точно ні, не могло такого бути. Ми б побачили чи почули. Ми з Одін увесь час були в будинку — я щойно сюди переїхала з Напасті, як тато вмер — і хвилини зо дві перед тим Одін була в спальні, складала чисті простирадла. Тоді там ще ніякого капелюха не було.

— Може, то Одін його поклала.

— То точно не Одін. От піди й запитай її.

— Ну, тоді хтось заліз, — нетерпляче підкинула Гаррієт. — Просто ви з Одін не почули. — Зазвичай неговірка Одін не менше за Ліббі обожнювала оповідати про Таємницю чорного капелюха, і їхні історії були однакові (хоч дуже різнилися стилем: в Одін вона виходила значно загадковішою, помежованою частими похитуваннями голови й довгими паузами).

— Я тобі так скажу, моя солодка, — сказала Ліббі, стривожено посуваючись уперед у кріслі. — Одін ходила туди-сюди по будинку, складала чисту білизну, а я була в коридорі на телефоні з твоєю бабцею, і двері в спальню стояли широко відчинені, я їх добре бачила… ні, ніяке не вікно, — перекричала вона Гаррієт, — вікна були замкнені, і зовнішні рами так само. Ніхто б не заліз у спальню так, щоб ні Одін, ні я нічого не побачили.

— Хтось вас розіграв, — твердила Гаррієт. Такою була узгоджена версія Еді й тіток; Еді не раз доводила Ліббі до сліз (а Одін до гнівливої ворожості), збиточно натякаючи, що обоє лиґнули собі столового хересу.

— І що ж це за розіграш тоді був? — Вона вже втрачала настрій. — Залишити чоловічий капелюх у мене в ногах ліжка. Капелюх той був недешевий. І я ж його понесла в магазин тканин, а там сказали, що ні в Александрії, ні ніде ближче Мемфіса такі капелюхи не продають. Аж тут, яке диво — через три дні після того, як я знайшла в себе той капелюх, наш маленький Робін помер.

Гаррієт мовчала, роздумуючи про це.

— Але як це стосується Робіна?

— Люба моя, у світі купа речей, яких ми не розуміємо.

— Але чому капелюх? — після спантеличеної паузи запитала Гаррієт. — І чому його лишили в тебе вдома? Я не бачу зв’язку.

— Ось тобі ще одна історія. Коли я жила в Напасті, — почала Ліббі, складаючи долоні докупи, — там була одна дуже приємна жінка, яку звали Віола Ґіббз, вона працювала вихователькою у дитсадку в місті. Їй десь під тридцять було. Одним словом. Її чоловік і діти оповіли, як одного дня місіс Ґіббз заходила через задні двері до себе в дім, і тут відскочила й стала розмахувати руками в повітрі, ніби щось за нею мчало, а далі раз — і впала на підлогу в кухні. Вмерла.

— Її, певно, павук вкусив.

— Отак люди він павучих укусів не вмирають.

— Або серцевий напад.

— Ні-ні, вона ж молода була. Ніколи не хворіла, і алергії на бджолині укуси не мала, і то не була аневризма, нічого подібного. Просто впала трупом без жодної на це причини, прямо на очах у чоловіка й дітей.

— Схоже на отруту. Точно, її чоловік отруїв.

— Нічого подібного. Але головне в цій історії не те, золотко. — Ліббі ввічливо закліпала й зачекала, щоб Гаррієт точно зосере­дилася на ній. — Розумієш, у Віоли Ґіббз була