Наталія Косенко - ( Не ) закохані, Наталія Косенко

Глава 22. Уламки в сміттєвому відрі

Ясмін так і не зайшла до готелю. Але й Стаса не кинула. Сіла на лавку в парку неподалік і дивилася на вікна номера, аж доки хлопець не відійшов від вікна. Через кілька хвилин він вийшов на вулицю й без поспіху підійшов.

Руки в кишенях. На обличчі оманливо спокійний вираз.

Хлопець сів поряд. Він мовчав. Але очей не відводив. У тому темному погляді було більше, ніж у словах. Той погляд був про час. Про готовність чекати стільки, скільки треба.

— Мама виглядає не дуже, але піде на поправку.

Краса Стаса зараз видавалася глибшою, гострішою. Набули якоїсь потойбічної ваги й тіні на обличчі. Здавалося, якщо протягнути руку до щоки, можна боляче порізатися об гострі кути. Та й світ довкола повнився тими гострими випираючими кутами. Куди не ткнись, усе довкола залишає порізи. Чи то на шкірі, чи то під нею.

— Ти як? — тихий, але твердий голос. Ніби клаптик рівної непохитної землі посеред бурхливого океану.

Трималася за той голос, аби лишатися на поверхні й не піти на дно.

— Знаєш, я завжди думала, що мама егоїстична й самозакохана жінка. Те, як вона міняла чоловіків… Я думала, що вона робила це потураючи власним бажанням. В цьому була її своєрідна сила. Як би противно не було, я вважала її сильною. Сильнішою від тата й усіх тих пересічних людей. Я не хотіла бути схожою й робила все, аби власні бажання запхати якнайдалі. Я здавалася дивачкою та продовжувала аби що бути не схожою! А виявилося… Мама слабачка, така ж як і я, тільки ми тікаємо від життя по різному. Її чоловіки — просто спосіб втечі. Один із. І в цьому ми схожі більше, ніж я собі уявляла.

Стас поклав долоні їй на плечі й обернув до себе. Його палаючий потойбічним вогнем погляд повільно проникав крізь шкіру до самої суті. Стало жарко, а ще страшно. Знову той клятий страх! До чого він довів її? А маму? До чого довів їх обох?

— Ти не уявляєш, Ясмін, скільки зусиль мені треба аби просто не взяти те, що хочу. Я б міг закинути тебе на плече й замкнути у квартирі, аж доки ти б не звикла до мене й не припинила тікати. Я б міг кожного дня стирчати під твоїми вікнами й змушувати ходити на побачення. Я б міг просто привселюдно затиснути тебе десь в аудиторії перед усіма й ти б не відкрутилася, й припинила приховувати наші стосунки. Та я цього не роблю, бо знаю, що ти впораєшся і сама. Якою б не була твоя матір і якби ти не була на неї схожа, ти дуже сильна особистість. Тебе поважає кожна букашка в групі й на потоці. Як гадаєш, чому? Бо ти здатна вирішити будь-яку проблему. Ти розумна, задачки лускаєш, як насіння. А ще ти дуже красива. Дуже! І лише ти змогла приборкати хлопця, за яким весь універ бігає!

Стас безтурботно підморгнув, поцілував у чоло й притулився підборіддям до скроні. Він знову вдихав її запах. І той важкий сиплий подих над головою проганяв істеричні думки.

— А й справді. Під чиїми б вікнами ти ще завивав, як підбита собака? — спробувала пожартувати.

— То ти знала, що я тоді приїздив? То був плач мого серця… А тепер, Ясмін, ходімо випʼємо чогось гарячого! Ти змерзла.

Досі не відійшла від тієї лікарняної палати й хворобливого вигляду матері. Досі не відійшла від кинутих нею слів. Досі ніздрі вловлювали запах хлорки й ліків. Та окрім цього було ще щось. Ще Хтось. Хтось, хто помітив, що вона змерзла.

Вони гуляли містом цілий день. На тих вулицях минуло її дитинство. Ясмін показувала Стасу з якого дерева в парку вперше впала, з якого пагорба колись покотилася, з якого мосту втопила телефон. А ще показала, де вперше поцілувалася з хлопцем. То був другий клас школи й товариш, з яким сиділа за партою. Їм обом було цікаво нащо дорослі то роблять. Зійшлися на тому, що так вони непомітно передавали один одному жуйки. Бо ж чомусь жувати двом одну жуйку завжди забороняли…

Тінь нещасливого кохання батьків досі нависала над нею, та тепер не загороджувала сонця. А воно було гарним. А ще теплим. А ще, воно грало бліками у волоссі, приємно милувало обличчя грайливими промінчиками й робило її помітною.

Стас міцно тримав за руку коли поверталися до готелю. На них біля дверей чекав вітчим. Хотів щось сказати, та хлопець попросив її піти до номера й чекати його там. Ясмін глянула на нещасного Вʼячеслава, потім на впевненого у своїх діях Стаса й зникла за дверима. Вперше дозволила собі не розгрібати уламків колись потрощених їх з мамою життів. Дозволила рукам іншої людини зробити це за неї.

— Що він сказав?

Вдивлялася у Стаса, аби побачити сліди від бійки, чи від палкої розмови, та він був спокійним і це було ковтком свіжого повітря.

— Обіцяв більше не турбувати. Впевнена, що хочеш обговорити його рішення?

Махнула головою. Тілом пробігли мурахи. Невже й справді минуле потроху розтискає лещата?

— Хороша дівчинка! Я голодний, як вовк!

— Замовити їжу?

— Все, що я хочу, вже тут!

Стас підходив. Вона відступала. Зовсім не тому, що не хотіла сексу. До гарячих імпульсів по тілу його хотіла. Та Ясмін якось випадково помітила, що їх обох заводять такі ігри.

Втиснулася спиною в стіну. Хотіла вислизнути, та Стас устиг поставити руки з обох боків від тіла. Дуріла від гарячого подиху над чолом, який щосекунди тяжчав й котився по тілу запальною хвилею.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍