Наталія Косенко - ( Не ) закохані, Наталія Косенко

— Ми ніколи не говорили про те, що тоді сталося, та я все бачила, мамо. Того чоловіка у нашій вітальні, і як оскаженів тато. Ви й до того сварилися через чоловіків, та тоді він зібрав сумку, а вже за чотири місяці його… його не стало.

Тонкі брови матері підійнялися догори красивою дугою. Здавалося, вона не розуміла про що Ясмін говорить. Від цього нутром пробігся холодок.

— Чому ти зраджувала йому?

— Я?

Вона й справді здивувалася. А тоді на бліде обличчя набігла тінь й воно посіріло. І очі блакитні живі також посіріли.

— Ми й справді ніколи не говорили про ті часи.

— Що тоді сталося?

Мама тримала відповідь у собі, ніби вона могла від того розтанути в роті, та слова всеодно просилися з вуст. Їй теж було боляче багато років, а поділитися ні з ким. Хіба вивалиш тягар дорослих проблем на плечі тринадцятирічної дівчинки?

— Памʼятаю, як твій тато вперше затримався на роботі. Якісь дві години. Дві години, Ясмін, а між нами ніби ціле життя пролягло. Спочатку він ще шукав виправдань, приносив квіти й благав пробачень, а потім… Я знайшла ту кляту записку. Його краля поклала записку до кишені піджака. Для мене. Уявляєш? Повідомила про їхні спільні плани на майбутнє. Я так скандалила. Господи… Зірвала голос… Якою ж дурепою тоді була!

Ясмін заклякла. Вона не вірила в те, що чула. Слова жалили в самісіньке серце, ніби тоненьке лезо проникало у плоть.

— Я сказала йому, що в мене є інший, а він хай котиться під три чорти. Гордість хотіла зберегти. Дурепа! Ми такими дурними були, доню… Твій тато не пішов. Ми скандалили, й намагалися зробити одне одному боляче. Я не хотіла, аби ти все те бачила, тому ми намагалися й далі грати в сімʼю. А потім я побачила їх разом і привела того хлопця з офісу. Ми товаришували. Хотіла втерти носа твоєму батьку, а він… Далі ти знаєш.

Ясмін не знала. Виявляється, вона взагалі нічого не знала. Світ потріскався на шматочки й посипався під ноги. Повітря й справді було мало. Лікарняний запах душив. А ще душили сльози. А ще душили спогади. А ще… Господи! Про що взагалі вона говорить?

— Все було не так… — прошепотіла невпевнено.

Тато? Хіба він міг? Як вони обоє взагалі до цього дійшли? Шукала в очах матері брехню, та не знаходила. Лише самотність, відчай і біль.

— А інші чоловіки? Після. Ти ж…

— Після вони були. І багато. Я більше не хотіла довіряти нікому своє серце, лише тіло. Про це й попередила Вʼячеслава. Та йому мало. Усім їм мало, Ясмін! Вони хочуть більше. Завжди хочуть більше! А коли віддаєш їм усе ідуть далі, бо мало. Я душу йому віддала, доню… Він з собою її забрав. Поклав у труну до свого охололого тіла, й під землю затягнув. Я так втомилася жити порожньою! І ти не хочеш приїздити додому. Ти єдиний промінчик світла, що крізь землю пробивається, розумієш?

Мама плакала. Вперше за багато років Ясмін плакала поряд з нею. Сіль повзла по обличчю й пекла відчаєм на губах.

Вони ще з півгодини мовчали ні про що. Ясмін страшенно хотілося втекти, та вона трималася. Була поряд, бо була потрібна. Вперше за багато років справді відчувала себе потрібною. А ще спустошеною. Випатраною до кісток тим минулим, яке видалося брехнею. Не знала у що вірити й чи вірити взагалі.

Біля готелю застигла. Нестримне серце калатало й просилося всередину. До кімнати, у якій його чекало інше нестримне серце. Та не заходила. Сумнівалася. Вона все життя вважала, що мама грала чоловіками, а виявилося, то вони грали нею. І то не її хіть і ненаситність сімʼю колись зруйнували…

Підвела очі на третій поверх. Вікна їх номеру якраз виходили до парку. Стас стояв біля вікна. Стояв і дивився на неї. Одну долоню приклав до скла й сперся усім тілом, притулившись чолом до холоду.

Ясмін заклякла. Він точно бачив її сумніви. Бачив, та не робив і кроку, аби затягнути її туди силоміць. А Ясмін не знала, чи знайде в собі сили зробити той крок на зустріч. Не після того, що почула від матері.