Наталія Косенко - ( Не ) закохані, Наталія Косенко

Глава 21_Продовження

Стас провів її до лікарні. Не бажав успіху, не переконував, що все буде добре. Просто тримав за руку дорогою, а коли треба було відпустив.

Лікарняні коридори не подобалися ще з тих часів як навідувала батька. Здавалося, що запах ліків і хлорки вʼїдається у шкіру. Боялася зустріти вітчима, та не зустріла. Медсестра підказала палату.

Від сходів до дверей під числом вісімнадцять було двадцять шість кроків. Зовсім маленьких кроків, бо йти не поспішала, хоч і примушувала себе двигатися вперед. Завжди примушувала. Навіть коли хотіла зупинитися. Бо ж якщо зупинитися можна почати думати, а думки неодмінно й беззаперечно повертали в минуле.

В палаті мами теж пахло хлоркою. Зачинила за собою двері, що тихенько рипнули. То був єдиний звук, що вони розділили між собою, зустрічаючись очима.

Мама осунулася. Шкіра була блідою, а під очима залягли глибокі темні синці. На її обличчя набігли зморшки. Коли вони бачились? За три тижні до Нового року. Тоді тих зморщок не було. Невже роки догнали і її? Догнали й боляче вдарили в груди, раз відважилась на таке!

Відчула, як злість обіймає за плечі й шепоче. Сичить на вухо й жене по тілу скажені холодні мурахи. Як вона могла? Після того, як з татом було те саме… Як вона могла?!

Ступила ближче й сіла на стілець поряд з ліжком. Руки автоматично склалися на грудях.

— Ти погано виглядаєш.

Треба було якось порушити запалу тишу, що тиснула з усіх боків. Болем недомовленості й прожитих окремо років тиснула.

Ясмін не збрехала. Та не могла не помітити, що мама всеодно гарна. Вона завжди притягувала погляди. Чужі…

— Дякую. Рада, що не можу у відповідь сказати того ж. Ти виглядаєш краще, ніж я памʼятаю. В тебе хтось зʼявився?

То вони будуть говорити про її особисте життя й удавати, що не в лікарняній палаті сидять? Серйозно? І що причини, через які вони обидві тут, не настільки важливі?

— Що сталося, мамо?

Голос дав слабину. Затремтів на останньому слові. Вся вона затремтіла, хоч і стиснула міцно пальці, аби не показувати цього.

На очах матері заблищали сльози. Навіть в цей момент вона була гарною.

— Я просто…

Вона замовкла й обтерла щоки долонями. Ясмін не квапила, але й не відводила очей. Вона мала почути відповідь. Мала знати чому матір раптом вирішила покинути її в цьому світі саму.

Мамин схлип прослизнув до серця непомітною стрілою. Розітнув шкіру, продерся крізь кістки й впʼявся болем в орган, що мав перекачувати кров, та зараз чомусь занімів. Знову тахікардія?

— Я просто втомилася, доню…

— Справді?

Відчувала, що підборіддя труситься, тому підперла його кулаком й важко опустила голову. Втомилася? Вона, бляха, серйозно?

— Я… Ти не відповідаєш на мої дзвінки, а твій тато… Ви обоє покинули мене і я просто втомилася бути сама. Просто втомилася…

Ясмін хотіла підійти до матері, але водночас хотіла вийти з палати. Утекти. Аби не бачити цих її сліз, розмазаних по блідим щокам. Аби очей не бачити, так схожих з її очима.

Було боляче. Дуже. Бо ж вона собі плакати не дозволяла! Бо ж вона собі жити не дозволяла! Бо минуле міцно тримало за руку й кроку вбік ступити не давало, а мама втомилася. Втомилася, бляха!

Намагалася порахувати дерева за вікном, та вони розпливалися перед очима. Числа не рятували більше від дійсності, яка зашморгом обвилася довкола шиї й тиснула так, що хотілося роздерти нігтями шкіру на горлянці від задухи.

Присмак хлорки гірчив у роті, коли вмилася холодною водою з-під крана в куточку палати.

— А що Вʼячеслав?

Вони жили разом шість з половиною років. Невже і він для мами геть нічого не означав? Попри її походеньки…

— Він весь час хоче вірності й довіри. Хоча я одразу казала йому, що не можу цього дати.

Хотілося закричати щодуху. Затулити вуха й кричати. Ясмін і кричала. Глушила той крик у собі, та він всеодно рвався з тіла тремтінням. Дивно, що мама не бачила й не відчувала того німого крику.

— Пробач, Ясю. Я не хотіла, аби ти бачила мене такою. Я говорила з лікарем. То була слабкість. Хвилинна дурість, яка більше не повториться. Пробачиш?

— Чому таблетки? Я не розумію.

Ясмін не знала чи мала право допитувати матір, та їй було байдуже. Злість схлинула так само раптово, як і зʼявилася. Залишився лише безсилий відчай, що тужливо завивав по закуткам душі.

— Я й сама не знаю. Побачила на столі упаковку. Я була засмучена, тож просто узяла таблетки до рук і…

Ясмін ніколи не думала, що мама здатна таке з собою зробити. Тато так, але мама…

Вона врешті підійшла до ліжка. Відмітила лікті, що випирали крізь шкіру.

— Ти схудла.

— Так. Але повір, це не найкраща дієта.

Вони засміялися. Поділили між собою ті краплі сміху. Ясмін дозволила собі сісти на ліжко. Опустила очі на власні руки, що не наважувалися доторкнутися до іншої руки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍