Клер Бержерон - Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон

Оленине обличчя. Відразу по проїзді додому, він проглянув усі газети за тиждень і, звичайно, якогось Джона Бозека було вбито за спробу втекти з місця свого утримання в Монреалі. Александр ніколи не засуджував тих ув’язнених за кілька миль від нього людей, та напад на Олену й смерть цього біженця відкрили перед ним іншу перспективу життя арештантів, які до всього того жодним чином не були причетними до війни. Він відчув глибокий сором за свою країну, яка, замість їх прийняти, ставилася до них, як до ворогів.

Минулої ночі була страшенна гроза, й Александр казав собі, що було б дивно, якби грім не вдарив десь у регіоні. Сонце й надалі вперто ховалося за товстими хмарами, день мав бути марудним. Жоден подув вітру не чіпав віття дерев, і ліс видавався застиглим, як на картині художника. Нахилившись, щоб повернути табличку на магазинних дверях написом Відчинено, Александр помітив свого брата Жозефа, який ішов у компанії двох армійських офіцерів. Він відчинив двері, щоб ті могли зайти.

— Чим зобов’язаний честі ваших таких ранніх відвідин?

— У таборі Спіріт Лейку минулої ночі зникла жінка. Перед грозою вона вийшла прогулятися, а коли полило, не повернулася. Рідні безрезультатно чекали на неї до півночі.

— Жахливо! — поспівчував Александр. — Особливо якщо врахувати, що гроза була надзвичайно сильною.

— Маєте рацію, — промовив Ґордон. — Заскочена вітром й блискавками, вона могла зійти зі стежки, навіть не помітивши, й заблукати в лісі.

— Чи можемо ми допомогти в пошуках?

— Зараз наші солдати прочісують околиці табору й села Ліллієнвілль. Оглядають усе, починаючи від озера. Комендант послав мене попередити вас, бо хоче, щоб ви були уважними. Може трапитися, що, дезорієнтована, вона дійде до Амоса.

— Я робитиму оголошення в церкві після кожної служби, — уточнив Жозеф.

— Ми ж повідомлятимемо кожного нашого відвідувача.

— Хочете, щоб ми ще щось зробили? — запитав вікарій.

— Дякую, солдатів достатньо, щоб впоратися з пошуками. Можливо, її вже знайшли.

— Було б добре, — сказав Александр. — Там вовки й комарі завжди активні після дощу. Жінка справді вскочила в халепу. А в’язні беруть участь у пошуках?

Лейтенант Ґордон вибухнув сміхом.

— Щоб вони масово втекли? Ні, дякую! Ми вже маємо труднощі з їхньою охороною, коли вони виходять рубати ліс.

— Ідеться про особу похилого віку? — поцікавився Александр.

— Ні, дуже юна жінка. Та ви знаєте її, скрипалька, яка грала для вас минулої неділі.

— Що? — вигукнули разом Жозеф і Александр. — То зникла мадам Олена?

— Коли її чоловік попередив вартового, комендант Борден зібрав взвод солдат і з першими променями почалися пошуки.

— Чому сім’я не повідомила вам учора ввечері, відразу, коли вони зрозуміли, що вона не повернулася? — запитав Жозеф.

— Не знаю. Може, якусь частину ночі сподівалися, що сама знайде дорогу додому.

— Я їду з вами, — заявив Александр.

— Зачекайте, — зупинив його офіцер. — Може, мадам Тефаняк уже вдома, стільки часу минуло.

— На вагу кожна хвилина, — тривожився Александр.

— Так, якщо ми не знайдемо її, опівдні комендант відправить телеграму мосьє Дюрану, начальнику вокзалу, і ви зможете зібрати людей, щоб долучитися до пошуку.

Солдат, що прибув разом із лейтенантом Ґордоном і не зронив жодного слова від початку розмови, підійшов до групи.

— Я чув, як один офіцер сказав, що дама, можливо, потонула...

— Що дало йому привід так думати? — Александр не міг себе стримувати.

— Сусідка сказала, що бачила, як та направлялася на берег озера.

Жозеф поклав руку на плече Александра, щоб заспокоїти того. Він здогадався про братові почуття до Олени, але вважав за краще, щоб той мовчав, особливо в присутності військових.

— Як ви й казали, — сказав священник, — якщо не знайдете опівдні, дайте телеграму, і я вдарю у дзвони. Одразу всі вільні чоловіки зберуться у церкві, і ми почнемо прочісувати від Амоса в напрямку Спіріт Лейку.

Щойно солдати вийшли, Александр звернувся до брата.

— Попроси мосьє кюре вдарити у дзвони, і їдьмо разом до Спіріт Лейку. Я справді боюся за неї.

— Заспокойся, Александре. Ти маєш почуття до мадам Олени та не забувай, що вона заміжня жінка, а до того ж ще й дружина в’язня.

— Дружина, яку б’ють! Ти не помітив минулої п’ятниці синець на її лобі? Абіґаль, як і я, вважає, що її чоловік погано поводиться з нею.

— Сумно, брате, та вона сама вибрала одружитися з тим чоловіком. Ми не маємо тих повноважень, щоб втручатися в сімейні сварки.

— Ой! Саме тепер треба забути про того Петра, — вигукнув роздратовано Александр. — Ти їдеш зі мною чи ні?

Розуміючи, що Александр поїде в табір, щоб йому не казали, він вирішив його супроводжувати. Присутність священника дозволить гідно триматися.

— Я біжу сідлати двійко коней. Щойно ти попередиш мосьє кюре, ми їдемо.

Жозеф попрямував до пресвітерської.

— Що відбувається? — поцікавився Едмон, який саме зайшов у магазин. — З горішнього вікна я бачив, як двоє солдатів вийшли з нашого магазину.

— Жінка з табору Спіріт Лейк загубилася в лісі, — повідомив Александр, знімаючи своє пальто з гачка біля входу. — Ми з Жозефом долучаємось до пошуку.

Едмон хотів розпитати докладніше, та двері за сином уже зачинилися.

Перед довгою хатиною з дерева, у якій мешкали Тефаняки, зібралися люди. Ще здалеку побачивши похилені голови, Александр і Жозеф зрозуміли, що Олену не знайшли. Обоє чоловіків зіскочили з коней, і Жозеф підійшов до них.

— Мосьє кюре направив мене підтримати вас у час випробувань, — сказав він, звертаючись до сімей, не дуже знаючи, хто з них Тефаняки.

— А отой, що він тут робить? — спитав Петро, показуючи на Александра.

— То мій брат, — спокійно відповів Жозеф. — Я не люблю їздити один лісом і попросив його мене супроводжувати.

У цю мить із будинку вийшов Віталій. Побачивши Александра, в його очах зажевріла надія. Він кинувся до нього.

— Аля зникла, — поскаржився він. — Петро сказав, що вона, мабуть, втопилася. Але це неможливо, правда ж?

Александр кинув розлючений погляд на Петра. Чоловік стояв на відстані, ховаючи дивну усмішечку в кутиках вуст.

— Ми знайдемо її, обіцяю, — сказав Александр.

Він усім серцем прагнув, щоб молода жінка ще була живою.

— Учора Олена пішла зі своєю скрипкою, — розказувала Валя Мендель, підійшовши до священника. — Вона пішла грати на берег озера, як часто те робила.

Увагу присутніх привернув стукіт копит. То галопом на конях наближалися підполковник Борден зі своїм перекладачем Владом Галкою.

—