Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зовнішні загрози і внутрішні вороги
Голод був не лише економічною кризою, а й політичною. Економічна криза поставила країну в небезпечне становище якраз тоді, коли загроза з боку інших країн дуже зросла. Голод також був великою внутрішньою проблемою для Сталінової політики. Яку важливу роль відіграла криза для подальшого розвитку політичного терору, видно з того, що, як влучно відзначив Джонатан Хаслам, «кожна згадка про походження так званої троцькістської терористичної змови називає 1932 р».[875]. Саме ця важка економічна й політична криза заклала основи великого терору.
Зовнішні загрози не були новими для СРСР. Цього разу загроза йшла як зі Сходу, так і з Заходу: прихід до влади в Німеччині Гітлера і встановлення Японією маріонеткового уряду в Маньчжурії. З часом обидві загрози ставали дедалі реальнішими[876].
В Україні, як і на Далекому Сході, люди, що потрапили до країни з-за кордону, були під підозрою. Найбільше впадає у вічі вигадана справа Української Військової Організації (УВО); арешти її «членів» тривали з 1933 до 1937 р. (В 1920-х рр. у Галичині була організація з такою назвою, яка 1929 р. у Відні стала основою нової Організації Українських Націоналістів. І УВО, і ОУН вдавалися до політичного тероризму, зокрема вбивали радянських урядовців у Польщі та інших країнах. Звичайно ж, ГПУ хотіло поєднати стару й нову УВО). Було заарештовано багато членів комуністичної партії з Галичини, і їх змусили визнати членство в УВО. Згідно із звинуваченнями, галичани приїхали в Україну з метою організувати контрреволюційну фашистську організацію і скинути радянську владу збройним повстанням з допомогою нацистської Німеччини, Польщі та українських еміґрантських організацій. Повстання мало статися навесні 1933 р., в розпалі голоду. Щоб отримати підтримку населення, УВО начебто зумисне порушувало постачання продуктів (це, безперечно, евфемізм замість «спричинили голод»)[877].
Німці й поляки потрапили під підозру як потенційні п’яті колони. 1933 р. радянська таємна поліція викрила німецьку шпигунську організацію, її підрозділи виявлено в усіх великих українських містах. У цю справу втягнули багатьох письменників і художників[878]. Цього самого року нападки на поляків набули форми ліквідації Польської військової організації. «Членами» організації були поляки-комуністи і провідні діячі польської спільноти в Україні. Організації приписали «працю на польських землевласників і українських націоналістів, які планували захопити і знищити СРСР». Польські райони з національним самоврядуванням почали ліквідовувати. Радянська влада називала їх «потенційними антирадянськими базами для польських операцій»[879]. 1934 р. таємна поліція викрила «фашистські осередки» в багатьох німецьких поселеннях Донбасу. Їх звинуватили у проведенні «контрреволюційної аґітації, спрямованої на знищення колгоспної системи і підрив органів радянської влади»[880]. Ці випадки провіщали набагато страшніші репресії в наступні роки.
Українці також потрапили під підозру, бо Москва їх боялася. Багато свідчень доводять: українці вважали, що їх карають голодом, який створила Москва і який, на їхню думку, не зачепив саму Росію[881]. В рапорті німецького консульства у Києві за січень 1934 р. зазначено, що українці вірять в розповсюдження голоду радянською владою, «щоб поставити українців на коліна»[882]. Цю думку виражає й одна українська частівка:
Ленін грає на гармошку,
Сталін ріже гопака:
Дожилася Україна —
По сто грам на їдока[883].
Сталіну видавалося, що у випадку війни національно настроєні українські групи не підтримають радянський уряд. Звідси й терор не лише проти українських націоналістів, а й проти українських «націонал-комуністів»[884].
Ця хвиля чисток проти українців не могла не виявитись і на Донбасі. 1933 р. «контрреволюційні» групи українських націоналістів були викриті і знищені таємною поліцією в Луганському інституті народної освіти, журналі «Літературний Донбас», на шахтах Лисичанська, заводах Макіївки, Слов’янська та ін.[885]. Нападаючи на українських «ворогів», П. П. Постишев наголошував, що ворог може навіть бути членом партії, отже, партквиток — це ще не ґарантія безпеки[886]. В 1932–1933 рр. в партії почали говорити про прихованих у самій партії ворогів.
Через голод Сталіну довелось боротися з викликами його владі в лавах партії. Найсерйознішою була так звана «Рютинська справа» 1932 р. Саме на цю справу посилалися московські суди в 1936–1938 рр., називаючи її початком всіх вигаданих змов проти партії та Сталіна[887].
Сумніви в лідерстві Сталіна були дуже поширеними. Групи, подібні до Рютинської, таємна поліція викривала і знищувала по всій країні[888]. Донбас не був винятком. Архівні дані показують, що в цей час розкривають численних ворогів у лавах партії. Ось, наприклад, «Нечаївська справа» восени 1932 р. І. П. Нечаєв, 1905 р. народження, член партії з 1925 р., виріс у сім’ї шахтаря, вбитого махновцями; 1931 р. закінчив Ленінградський вуз, і його відправили на рідний Донбас. Працював директором відділу народної освіти у Сватівському районі поблизу Сталіно. Там страшний голод перетворив його в нещадного критика партійної політики. У звинуваченнях сказано, що він вимагав ліквідації колгоспів, закриття окремих крамниць і їдалень для еліти і скликання спеціального з’їзду партії для перегляду «генеральної лінії» і заміни керівників партії та уряду. Бачивши багато страйків і виявів народного невдоволення, він порівнював тогочасну ситуацію з 1921 р. і оголосив, що маси робітників і селян підтримують не ЦК партії і Сталіна, а Бухаріна, Томського, Рикова, Зинов’єва, Угланова та Каменєва. Один свідок також повідомив, що Нечаєв йому признався, що якби побачив Сталіна, то вбив би його. Потім Нечаєв «покаявся» і пояснив свою «помилку» впливом Рютинської контрреволюційної групи. Нечаєва вигнали з партії як зрадника й арештували[889].
Таких випадків було безліч. У лютому 1933 р. групу місцевих керівників вигнано з партії за заклик до колгоспників страйкувати й бойкотувати державну хлібозаготівлю: держава все забирала, а люди голодували[890]. В Луганську такий собі Пономаренко, член партії, характеризований як троцькіст, розповсюджував у черзі за хлібом листівки з написами: «Партія веде країну до загибелі». Інший член партії, Димінський, відкрито заявив на комсомольських зборах, що «весь хліб вивезли за кордон, а народ залишили голодним. Радянський уряд і партія довели селян до того, що хоч організовуй банди»[891].
«Група троцькістів» в Артемівську, якою керував колишній член партії Е. В. Кузнєцов, навіть домоглася успіху, здобувши прихильність робітників. Кузнєцов працював учителем в шахтарській школі, а може, й завучем, і явно був харизматичною постаттю, можливо, подібною до описаного в розділі 3-му Коноплянникова. 1932 р.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
