Агата Крісті - Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не залишайте мене, — почув я веселий голос.
Це була Дженні Драйвер, до речі, вона мала надзвичайно вишуканий вигляд.
— Добридень, — привітався я. — Звідки ви з’явилися?
— Сиділа за сусіднім столиком.
— Я вас не бачив. Як справи?
— Процвітають, дякую.
— Тарілки для супу добре продаються?
— З тарілками для супу, як ви грубо їх називаєте, справи дуже добре. Коли вони всім набриднуть, доведеться вигадати щось інше. Наприклад, бульбашку, яка буде кріпитись до чола за допомогою пір’їни.
— У вас немає совісті, — сказав я.
— Зовсім ні. Хтось має виступити на захист страусів. Вони зараз безробітні.
Дженні засміялася і відійшла.
— До побачення. У другій половині дня мене не буде, прокатаюсь у справах за місто.
— Чудова ідея, — схвально відгукнувся я. — Сьогодні у Лондоні страшенно душно.
Я повільно пройшовся парком і повернувся додому близько четвертої години. Пуаро ще не прийшов. Була вже за двадцять п’ята, коли той повернувся. Друг підморгнув мені і явно був у гарному настрої.
— Усе зрозуміло, Голмсе, — зауважив я. — Я бачу, ви знайшли черевики посла.
— Ця справа була пов’язана з контрабандою кокаїну. Дуже винахідливо. Останню годину я провів у жіночому салоні краси. Там була дівчина із каштановим волоссям, яка одразу захопила б ваше чутливе серце.
У Пуаро було незмінне враження, що я відчував особливу слабкість до каштанового волосся. Я не мав наміру сперечатися про це.
Задзвонив телефон.
— Мабуть, це Дональд Росс, — сказав я, прямуючи до телефону.
— Дональд Росс?
— Так. Юнак, якого ми зустріли у Чизіку. Він хотів побачитися з вами у якійсь справі.
Я підняв слухавку.
— Вітаю. Це капітан Гастінґс.
Це справді був Росс:
— О, це ви, Гастінґсе? Мсьє Пуаро вже повернувся?
— Так, він зараз тут. Ви хочете поговорити з ним чи зайдете, щоб зустрітись?
— Це не щось особливе. Я можу сказати йому і по телефону.
— Гаразд. Зачекайте хвильку.
Пуаро підійшов і взяв слухавку. Я був так близько, що міг віддалено чути Россів голос.
— Це мсьє Пуаро? — Голос був нетерплячий і схвильований.
— Так, це я.
— Дивіться, я не хочу вас турбувати, але є дещо, що мені здається трохи дивним. Це стосується смерті лорда Еджвера.
Я побачив, як мій друг напружився.
— Продовжуйте, продовжуйте.
— Вам це може здатися дурницею…
— Ні, ні. Скажіть мені, в чім річ.
— Згадка про Париж спровокувала мене. Розумієте… — Зі слухавки пролунав слабкий звук дзвінка. — Хвилинку, — сказав Росс.
Було чутно, як слухавку відклали. Ми чекали… Пуаро зі слухавкою в руці, а я біля нього.
Кажу вам, ми чекали…
Минуло дві хвилини, потім три, чотири, п’ять хвилин.
Пуаро неспокійно топтався з ноги на ногу. Він подивився на годинник, потім опустив і підняв гачок слухавки і подзвонив на телефонну станцію. Після цього повернувся до мене.
— Слухавка на тому боці лінії досі відкладена, але ніхто не відповідає. Вони не можуть додзвонитися. Гастінґсе, швидко знайдіть адресу Росса у телефонній книзі. Нам негайно треба до нього!
Розділ двадцять шостий
Париж?
За кілька хвилин ми вже застрибували у таксі.
Обличчя Пуаро було похмуре.
— Мені страшно, Гастінґсе, — сказав він. — Мені страшно.
— Ви ж не думаєте, що… — почав я, але не договорив.
— Ми маємо справу з кимось, хто вже двічі вбивав, і він не вагатиметься, щоб зробити це знову. Вбивця крутиться і вивертається, наче щур, що хоче врятувати свою шкуру. Росс — загроза для нього. З цього випливає, що Росса буде усунуто.
— Чи було так важливо те, що хотів сказати Росс? — з сумнівом запитав я. — Мабуть, він так не думав.
— Отже, він помилявся. Очевидно, те, що він хотів повідомити, було надзвичайно важливо.
— Але звідки кому знати?
— Ви сказали, що він говорив із вами, там, у «Клеріджі». Навколо повсюди були люди. Безглуздя, цілковите безглуздя! Ах! Чому ви не взяли його з собою, не пішли з ним, не дозволили нікому бути біля нього, поки я не почув би, що він хотів сказати.
— Я зовсім не думав… уявити не міг… — затинаючись, пролепетав я.
Пуаро махнув рукою.
— Не виніть себе — звідки вам було знати? Я… я мав би знати. Розумієте, Гастінґсе, убивця подібний до тигра: він такий же підступний і нещадний. Ах! Ми колись приїдемо туди?
Нарешті ми прибули на місце. Росс мешкав у квартирі з окремим входом на другому поверсі котеджу на великій площі в Кенсінґтоні. Ми дізналися це з іменної картки біля дверного дзвінка. Вхідні двері були відчинені, а всередині ми побачили велику сходову клітку.
— Сюди так легко увійти. Ніхто й не побачить, — пробурмотів детектив, перестрибуючи через сходинки.
На другому поверсі ми побачили щось схоже на перегородку та вузькі двері з англійським замком. Іменна картка Росса висіла на дверях.
Ми зупинилися. Навколо стояла мертва тиша.
Я штовхнув двері, і, на моє здивування, вони відчинилися.
Ми зайшли у квартиру.
З одного боку у вузькому коридорі двері були відчинені, інші двері, навпроти нас, вели, мабуть, у вітальню.
Туди ми й увійшли. Це була відділена половина великих покоїв. Кімната виявилася комфортною, хоча і обставлена недорогими меблями. У ній не було нікого. На маленькому столику стояв телефон, а слухавка лежала поруч.
Пуаро швидко підійшов уперед, озирнувся і похитав головою.
— Не тут. Ходімо, Гастінґсе.
Ми вийшли тим самим шляхом і через коридор увійшли в інші двері. Ця кімната була невеличкою їдальнею. Збоку біля столу, упавши зі стільця і розпластавшись на підлозі, лежав Росс.
Мій друг нахилився біля тіла.
Коли він підвівся, його обличчя побіліло.
— Він мертвий. Удар в основу черепа.
***
Ще довго після подій того дня у моїй голові залишався цей кошмар. Я не міг позбутися жахливого відчуття провини за те, що трапилося.
А того фатального вечора, коли ми з Пуаро пізніше були самі, я, затинаючись, розповів йому про своє гірке самоїдство. У нього знайшлася швидка відповідь.
— Ні, ні, не виніть себе. Як ви могли передбачити? Бог наділив вас недалекоглядною натурою.
— А ви б точно передбачили?
— Зі мною все інакше. Розумієте, усе своє життя я займався пошуками вбивць.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті», після закриття браузера.
