Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

-- Ти хочеш сказати, що вони тобі не допоможуть. – Якщо між нами дійде до дуелі, то він програє. Йому знадобиться будь-яка допомога, але зграя міської варти нічого не змінить.

-- Де твій ордер на обшук? – запитав я його.

-- Він мені не потрібен, -- повторив Клюге, і технічно він мав рацію. Як представнику закону, йому потрібна була тільки підозра про правопорушення. Але це не мало значення. Я повинен був негайно кинути йому виклик і побачити чи він блефував.

-- Я не погоджуюся, Клюге. Якщо ти збираєшся перевіряти мене до самої смерті й ходити за мною по п‘ятках, кожного разу тобі доведеться робити це з підписаним лордом губернатором ордером. В іншому випадку я не стану співпрацювати з тобою. Щоб ти краще зрозумів, якщо хочеш заглянути в цю коробку, я хочу побачити підписану Морно записку, в якій буде сказано “Покажи Аврому, що в тій клятій коробці”. Якщо тобі це не подобається, можеш спробувати затримати мене, але добром це для тебе не закінчиться. Я все чітко пояснив?

Він посміхнувся. Чи принаймні показав зуби.

-- Так. Чітко. – Клюге розвернувся на п‘ятах і пішов до своєї карети. Він заліз всередину і зі знудженим кучером, що здавалося страждав від диспепсії, поїхав геть. Коні і оббиті залізом колеса здійняли в повітря жовто-сіру куряву.

Клюге не був хорошим ворогом. Хороших ворогів не існує. Він не був дурнем, і володів певною силою, як звичайною, так і Мистецтвом. Але він був далеко, далеко не найгіршим ворогом, з яким я мав справу. Я був трохи здивований, що він спробував притиснути мене таким чином.

Кіль театрально зітхнув, перериваючи мої думки.

--Що?

-- Ти мусиш наживати собі могутніх ворогів, куди б не приїхав?

Я фиркнув.

-- Клюге не могутній.

-- Він може посадити людину у в‘язницю? Повісити її?

-- Ну… так. -- Я вирішив не згадувати, що Клюге ще й маг. Це б мені не допомогло.

-- Не знаю, що ти розумієш під словом могутній, Хольгрене, але тобі варто передумати це.

-- Гадаю, ти хотів сказати “переглянути”.

Він покосився на мене, почухав голову.

-- А ще тобі варто спробувати розібратися, що в тобі змушує юдей так сильно ненавидіти тебе і хоча б трішки змінитися.

-- Заткнися і допоможи мені з кліткою.

-- З однією рукою?

-- Справедливе зауваження. Тоді вичистиш всю кров, коли повернешся до садиби. Для цього вистачить однієї руки.

-- Це не наш фургон!

-- Я хочу, щоб мені повернули заставу.

Він пошкутильгав геть, бурмочучи щось, що звучало як “хоча б трішки змінитися”.

Від мого старого дому не залишилося нічого крім фундаменту, кількох обгорілих балок і пари розбитих статуй, що стояли в садку немов привиди, задовго до того, як я купив його. Поки я був у Таготі й Мовчазних Землях, обереги, накладені мною на будинок, ослабли, і коли розгорілася велика пожежа, не змогли захистити стару дерев‘яну будівлю. Те, що на північ від річки Оз згорів тільки мій будинок, не оминуло мою увагу, але чесно кажучи після повернення з Тагота, мене це не надто хвилювало. Дім пропав, але не скажу, що я любив його з самого початку. Головним для мене було місце його розташування. І коли ми з Амрою переїхали на Променад, я б його і так залишив.

А от підвал будинку – зовсім інша справа.

Я викликав сильний вітер і змів уламки з фундаменту, очищаючи кам‘яну підлогу і посеред неї -- ляду. Обереги на ній не підвели; взявши до уваги скільки зусиль я в них вклав, я був би дуже здивований, якби це трапилося.

Я нагнувся, щоб оглянути двері і з допомогою магічного зору побачив, що з часу останньої перевірки хтось намагався, безрезультатно, проникнути в середину. Їм не вдалося зайти, але вони вибралися живі. Шкода. Мабуть, це був Клюге, але це тільки припущення.

Ми з Крейдою, як найбільш працездатні, перетягнули клітку і свинячі туші до ляди, а тоді я відправив їх всіх назад у садибу. Тільки Крейда мав з собою емблему з палаючою вежею, тож ключі дісталися йому.

-- Нікого не впускайте, -- наказав я їм. – Якщо тільки в них не буде записки від мене чи Лорда Губернатора. Або армії. Я повернуся сьогодні вночі.

Марл кивнув і вони пішли. Я був практично впевнений, що вони не заблудяться, а якщо таки заблудяться, то будь-хто направить їх на Променад.

Коли вони зникли з очей, я взявся до роботи і посунув породження тріщини в темряву свого давно закинутого святилища.

#

В підвалі в мене зберігалося багацько небезпечних предметів. Півмісяць однозначно був найнебезпечнішим з усього, що я там будь-коли тримав. Тож як тільки я спустив клітку по сходах, то відразу посунув її по вкритій плиткою підлозі до захищеного кола, яке я виклав купу років тому. Досконалого, суцільного кола з сіро-білого граніту, півтора метра діаметром, щоб витесати яке я витратив фортуну. В півтора раза більше мені обійшлося вирвати частину першого поверху, опустити коло в підвал, а тоді відремонтувати підлогу і стіну.

В коло міг зайти хто-небудь, але ніхто не міг вийти без мого дозволу. Я встановив його з надією, що спіймаю демона, якому продав свою душу, але він був надто обережним, щоб зайти в пастку. Тож хоча я випробовував її незлічену кількість разів, я ніколи її не використовував. Аж дотепер.

Я востаннє підсилив сітки, що утримували Півмісяця і взявся відкривати ящик, з допомогою Мистецтва витягуючи один за одним цвяхи. Я не подумав взяти з собою лом. Я повністю розібрав ящик, залишивши тільки дошки під істотою. Тоді вийшов з