Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

все записував, бо так її вчила Ліззі, — знати те, у що вірять відьми, на мою думку, було корисно. Ще Еліс добре розрізняла, де їстівний гриб, а де поганка, причому деякі були настільки отруйні, що вистачить і шматочка, щоб спинилося серце чи потьмарився розум. Я мав із собою записника, тож під заголовком «Ботаніка» заповнив три сторінки корисними записами.

Одного вечора, коли до Стоміна лишалося менше дня дороги, ми стали табором на ніч на лісовій галявині. Смажили двох кроликів на жарі багаття, аж поки м’ясо не тануло в роті. Після вечері Еліс повернулася до мене обличчям і взяла мене за руку.

Ми довго так просиділи, тримаючись за руки. Вона дивилася на те, як жевріє жар під ногами, а я — на зоряне небо вгорі. Я не хотів забирати руку, але душу ятрили змішані почуття. Я тримав її ліву руку своєю лівою й почувався винним. Мені здавалося, я тримаюся за руки із самою темрявою, і я знав, що Відьмак би цього не схвалив.

Я не міг собі брехати: одного дня Еліс стане відьмою. Я тоді зрозумів, що мама мала рацію, і жодні пророцтва тут ні до чого. У Еліс по очах все було видно. Вона завжди буде десь посередині — не зовсім добра, не зовсім лиха. Але хіба не всі ми такі? Не буває тільки добрих людей.

Тому я не забрав руку. Сидів собі тихо, і одній половині мене подобалося тримати її руку — після всього, що з нами сталося, це якось заспокоювало. Але друга моя половина страждала через почуття провини.

Зрештою, це Еліс забрала руку. Відсунула долоню, але тут же провела пальцями по моєму передпліччю, де лишилися сліди від її нігтів, — ще з тої ночі, коли ми знищили Матінку Малкін. При світлі від нашого вогнища добре було видно дрібненькі шрами.

— Я поставила тобі мітку, — усміхнулася вона. — Маєш тепер навічно моє тавро.

Я ще подумав: яка дивина, про що це вона? На фермі ми таврували худобу своєю міткою, щоб розбиратися після випасу, яка тварина кому належить. Але хіба я міг належати Еліс?

Наступного дня ми спустилися на широку рівнину. Десь було просто болото, а десь — небезпечна трясовина, але нарешті ми дісталися до Стоміна. Я так і не побачив тітку Еліс, бо вона відмовилася до мене виходити. Зате погодилася прийняти Еліс, тож я не скаржився.

Неподалік протікала велика широка річка, і, перш ніж вирушити назад до Чипендена, я прогулявся із Еліс уздовж річкового берега аж до самого моря. Море мене якось не вразило. День стояв сірий і вітряний, і сірі — кольору неба — хвилі здіймалися над водою великими, рваними гребенями.

— Тобі тут буде добре, — я хотів її підбадьорити. — Сонячної днини тут буде гарно.

— Хай уже як-небудь, — сказала Еліс. — Гірше, ніж у Пендл, точно не буде.

Мені раптом знову стало її шкода. Траплялося, на мене накочувалося почуття самотності, але принаймні я міг поговорити з Відьмаком. Еліс щойно вперше зустрілася з тіткою, а від розбурханого моря віяло холодом і безвихіддю.

— Слухай, Еліс, ми з тобою, мабуть, уже не зустрінемося, але якщо тобі колись знадобиться моя допомога, передай мені звістку, — запропонував я.

Не знаю, чого я таке сказав. Мабуть, тому, що ближчого за Еліс друга в мене ще не було. Ну і принаймні це не така дурна обіцянка, як та попередня. Ні до чого насправді не зобов’язує. І коли наступного разу вона щось у мене попросить, спочатку я пораджуся з Відьмаком.

На мій подив, Еліс усміхнулася з дивним виразом в очах. Аж мені згадалися батькові слова, що жінка часом знає таке, про що чоловік і не здогадається, тож краще в такі хвилини не питати, про що вона думає.

— О, ми ще обов’язково зустрінемося, — заперечила Еліс. — Навіть не сумнівайся, еге ж.

— Ну, мені час, — я зібрався вирушати в дорогу.

— Мені бракуватиме тебе, Томе, — на прощання сказала Еліс. — Усе без тебе буде не те.

— І мені тебе бракуватиме, Еліс, — усміхнувся їй я.

Я і сам спершу думав, що я так через ввічливість їй відповів. Але вже за десять хвилин дороги зрозумів, як помилився.

Усе було правда — мені вже її бракувало.

Я записав цю історію переважно з пам’яті, але дещо брав із записника, а щось із щоденника. Я уже повернувся в Чипенден, і Відьмак мною задоволений. Каже, у мене хороший прогрес. Кістлява Ліззі сидить у ямі, де раніше була Матінка Малкін. Залізні прути відремонтували, і я точно не понесу їй опівночі пироги. Бивня поховали в ямі, яку він вирив для мене.

Останки бідолахи Біллі Бредлі повернули в його могилу під Лейтонівським церковним кладовищем і принаймні повернули йому великі пальці. Сумнівна втіха, але така вже в нас робота. Хоч-не хоч, а роби, як каже мій тато.

Мушу вам ще сказати: Відьмак погоджується із мамою. Він також вважає, що зима щороку довшає й темрява набирається сил. Каже, усе важче долати темних істот.

Тож, тримаючи це в голові, я продовжу вчитися. Як колись сказала мені мама, ніколи не знаєш, на що ти здатен, поки не почнеш. Тож я буду старатися. Буду старатися щосили, бо хочу, щоб вона справді мною пишалася.

Зараз я тільки учень, але одного дня я сам стану Відьмаком.

Томас Дж. Ворд

Щоденник Томаса Дж. Ворда

Сільські дівчата в гостроносих черевиках

Попередив про сільських дівчат. Беруться до всяких капостів. Особливо остерігатися тих, хто носить гостроносі черевики. Їм не можна довіряти.

Зустрів Еліс — дівчину, яка справді носить гостроносі черевики! Була до мене люб’язна, але місцеві хлопці її бояться.

Триматися насторожі

Інформація про Матінку Малкін із Відьмакової книжки про відьом

Матінка Малкін чарує на крові. Магічні сили черпає з людської крові — переважно дитячої! Колись жила на фермі на заході графства. Давала притулок і допомогу молодим жінкам (без чоловіків), які чекали дитину. Кров немовлят забирала для чарів. Декого з тих жінок більше ніхто не бачив. Має сина на прізвисько Бивень. Дуже сильний та небезпечний.

Пізніше місцеві відкопали тіла