Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

— сказала вона. — Але, мабуть, найважливіше рішення у твоєму житті буде про Еліс. Тож піднімайся в кімнату й поспи, якщо зможеш. А завтра вранці приймеш рішення.

Одне я не запитав у мами — як вона заспокоїла примари на пагорбі Повішених. Але внутрішній голос підказав мені, що вона не захоче про це говорити. Іноді краще не ставити рідним запитань. Самі все розкажуть, коли настане час.

Ми з Еліс вийшли з дому невдовзі після світанку, і на душі мені було мулько.

Еллі провела мене до воріт. Там я спинився й махнув Еліс, що потім наздожену, і вона попрямувала пагорбом вгору, жодного разу не озирнувшись.

— Томе, маю тобі дещо сказати, — почала Еллі. — Мені боляче це говорити, але так треба.

Я з її голосу зрозумів, що слова будуть неприємні. Кивнув сумно і змусив себе подивитися їй у вічі. На мій подив, в очах у неї бриніли сльози.

— Ти завжди у нас бажаний гість, Томе, — Еллі нервово відкинула з лоба неслухняне пасмо й силувано всміхнулася. — Тут нічого не помінялося. Але нам тепер треба думати про дитину. Отже, ти в нас бажаний гість, але лише до заходу сонця. Розумієш, це тому Джек постійно сердиться. Я раніше не хотіла тобі казати, але зараз мушу. Йому не подобається твоя робота. Зовсім не подобається. Йому від неї моторошно, і він боїться за дитину.

Еллі помовчала і продовжила:

— Розумієш, нам страшно. Ми боїмося, якщо ти лишишся в домі на ніч, за тобою знову щось прийде. Ти приведеш нам до хати лихо, а ми не можемо так ризикувати життям дитини. Приходь у гості, Томе, приходь. Але приходь удень. Поки не сіло сонце й не поснули птахи.

Тоді Еллі обійняла мене, і від цього стало ще гірше. Я знав, що між нами навіки щось встало і вже ніколи не буде, як раніше. Мені защипало в очах, але якимось дивом я зумів стримати сльози. Сам не знаю як. У горлі в мене застряг великий ком, і я не зміг їй ані слова відповісти.

Я дивився Еллі вслід, поки вона не зайшла в дім, а потім повернувся думками до рішення, яке ще мав прийняти.

Що мені робити з Еліс?

Зранку я прокинувся впевнений, що святий мій обов’язок — забрати її назад у Чипенден. Це здавалося правильним рішенням. Безпечним. Сумлінним. Я вже пожалів було раз Матінку Малкін, носив їй вночі пироги — і он воно як обернулося. Краще притиснути Еліс зараз, поки не пізно. Як казав Відьмак, нам треба думати про невинних, які постраждають в майбутньому.

У перший день дороги ми між собою майже не говорили. Я тільки сказав їй, що ми повертаємося в Чипенден до Відьмака. Якщо Еліс і здогадалася, що на неї там чекає, то ні словом не заперечила. На другий день, коли ми вже доходили до села, спинилися на невеликому пагорбі десь за милю від Відьмакового дому. І я висказав Еліс те, що носив у собі вже дуже давно і що гнітило мене відтоді, як я зрозумів, що це за пироги.

Ми сіли збоку від дороги на порослий травою річковий берег. Сонце щойно зайшло, і довкола стрімко сутеніло.

— Еліс, ти коли-небудь брехала? — почав я здалеку.

— Усі коли-небудь брехали, — відповіла вона. — Це частина людської природи. Але переважно я говорю правду.

— А тієї ночі, коли я опинився в ямі? Я запитав тебе про пироги. Ти сказала, що в Ліззі в домі не було другої дитини. Це правда?

— Я принаймні не бачила.

— Перша дитина, що зникла у цих краях, — ще зовсім немовля. Як би воно загубилося десь у горах? Ти точно впевнена?

Еліс кивнула й опустила голову, не відводячи очей від трави.

— Може, і справді винні вовки, — вів далі я. — На них подумали хлопці в Чипендені.

— Ліззі казала, що бачила в горах вовків. Так що можливо, — погодилася Еліс.

— А як же пироги, Еліс? Із чого вони?

— Переважно сало й свинина. Ще хлібні крихти.

— А кров? Матінці Малкін не підійшла би тваринна кров. Вона після тих пирогів залізні прути гнула. Звідки взялася кров, Еліс? Кров, на якій робили ті пироги?

Еліс розплакалася. Я терпляче чекав, поки вона заспокоїться, і тоді повторив запитання.

— Ну то звідки взялася кров?

— Ліззі казала, я ще сама дитина, — зізналася Еліс. — Вони часто брали мою кров. Подумаєш, ще разочок. Це не дуже болить. Якщо звикнути. Та й хіба я могла їй якось відмовити?

На цих словах Еліс закотила рукави й показала мені внутрішню сторону передпліччя. Світла ще вистачало, щоб розгледіти купу шрамів — одні старі, інші відносно свіжі. Останній ще й не зажив до кінця. Кров досі сочилася.

— Їх насправді ще більше, — сказала вона. — Набагато більше. Але не всі можна показувати.

Я не знав, що їй на це сказати, тому мовчав. Але для себе я вже все вирішив, і невдовзі ми знайшли в темряві дорогу геть від Чипендена.

Я вирішив відвести Еліс прямо до Стоміна, де жила її тітка. Мені нестерпною стала думка, що для неї все закінчиться ямою в саду Відьмака. Це було надто жахливо. Я ще пам’ятав другу яму, вириту для мене Бивнем, і про те, як Еліс допомагала мені з неї вибратися, поки Кістлява Ліззі не прийшла за моїми кістками. Але понад усе моє рішення змінила та її розповідь на березі річки. Колись Еліс також була серед тих невинних, кого я хотів захищати. І також стала жертвою.

Ми видерлися на Парлік-пайк, тоді пішли на північ на Блайндгерст-фелл, не спускаючись у долину.

Я хотів побачити Стомін — це село стояло на узбережжі, а я ще ніколи не бачив моря, крім як із вершини гори. Я навмисне повів нас довшою дорогою, бо мені хотілося побродити горами, ближче до сонця. Та й Еліс ніби не заперечувала.

Подорож вийшла приємна, і мені подобалося її товариство. Уперше за весь цей час ми нарешті почали розмовляти. Вона мене багато чого навчила. Еліс знала більше зірок і сузір’їв і вправно ловила кроликів.

Еліс і на рослинах зналася, але все на таких, що Відьмак мене про них ще не вчив — як-от чорна блекота чи мандрагора. Я не всім її розповідям вірив, але сумлінно