Кулик Степан - Відродження-3, Кулик Степан

Розділ 20

Помилувався і годі. Все одно нічого не можу зробити, окрім як поставити відмітку на карті та запечатати назад. Доповім про знахідку Касперському, нехай у радника голова болить. Вона в нього за штатом більша. Але перш ніж піти, парочку дронів в інвентар. І речовий доказ, і в господарстві знадобляться.

Стрибок на терасу. Зелену кнопку втиснути до упору, тумблер повернути проти годинникової стрілки. Є… Задзижчало. От і славно. Тепер до цієї печери Аладіна, з ядерними скарбами, без мого відома ніхто не потрапить. А то, народ у нас спритний, відвернуться не встигнеш, як усе, що погано лежить, по хатах розтягнуть. І те, що в осяжному просторі, так близько з сотню кілометрів я ніякого поселення не бачив, зовсім ні про що не говорить. Було б що вкрасти, а охочі завжди знайдуться.

Пожартував, ага… Тремтять нерви. А в кого б не дрижали, дивлячись на сотні ядерних зарядів, готових до застосування? І про що пращурі думали у ті далекі роки середини ХХ століття? Ну, воювали собі потихеньку. Клали праворуч і ліворуч мільйони... Так і продовжували б так само. Людей завжди більше, ніж потрібно. Натомість природа не страждала. Навіщо було вигадувати зброю, яка вбиває екологію? Повітря здавалося надто чистим? Чи напружувало те, що воду можна було пити просто з річки чи озера, не побоюючись отруєння? Ідіоти... Пожили б під Хантерами хоч з десяток років, у житті б подібна дурня на думку не спала. А того, хто б запропонував ідею такої зброї, лінчували б навіть без права останнє слово бовкнути.

Знаходжу поглядом острівець, на якому залишив дівчаток, активую «Стрибок». Мигнуло, свиснуло...

Дівчата перемістилися ближче до скелі і, розвалившись у позах «зірочок», засмагають. Сашка ниць, Оленка — розглядаючи хмари.

Поки мене не було, на пляжі поповнення. Біля кромки води нерухомо завмерли три істоти, яких з першого погляду можна прийняти за роботів-ремонтників. Але, придивившись, видно, що головні маніпулятори, в сенсі кінцівки, у них закінчуються не захватами, а важкими клешнями. Зважаючи на все — краби. Мутанти, звісно. До вторгнення ці представники морської фауни не перевищували в розмірах і двадцяти сантиметрів. А тут усі півтора метри, якщо не більше. «Мауглі», що проробив акуратні отвори в їхніх панцирах, спокійно чекає, чи не здаються ще охочі поласувати людиною.

— Бачу, весело тут у вас?

— Добре... — Млосно потяглася Оленка. — Все життя б так лежала і нічого не робила.

— Можна подумати, ти до цього сильно перетруджувалася, — пирхнула Сашка. — Особисто мені це неробство вже набридло. Ти закінчив свої справи? Можемо летіти додому?

— І що, навіть не дасте мені скупатися? Самі, мабуть, до посиніння хлюпалися… Як вода?

— Водичка гарна, — смикнула плічком блондинка, змусивши цим рухом важко хитнутися шикарні, гарно окреслені груди. — Але оті чудовиська надто настирливі. «Мауглі» молодець, працює чітко. Але все одно, якось не зручно купатися, знаючи що ось це десь поруч, під водою і будь-якої миті може чапнути за найцінніше і м'яке.

— У когось м'яке, а у когось і пружне… — не проґавила можливості підколоти подругу Сашка.

— Зате вони смачні, — повідомив я примирливо, бачачи як відкриває рот для репліки у відповідь Оленка.

— Тобто, хочу сказати, що до Вторгнення, м'ясо крабів вважалося делікатесом. Теоретично, від збільшення ваги, склад і смак не повинен занадто змінитися. Думаю, варто прихопити кілька клешень. Нехай Касперський передасть до лабораторії. Якщо мої припущення вірні, це хороша новина. Хочемо ми того чи ні, але дуже скоро треба буде вирішувати питання з їжею. А тут — у буквальному значенні цього слова — море чудового та смачного білка.

— Ммм… Терпіти ненавиджу, коли ти мудрагельствуєш… — застогнала Оленка. — Краще скупатися. «Мауглі»! Стеж уважно! Не хочу стати кормом для майбутніх поживних батончиків.

Дівчина граціозно продефілювала пляжем до води, привабливо похитуючи тугою попкою. Я не забарився. Плюхнувся поруч із розбігу, здіймаючи море бризок і викликаючи обурений писк.

Ммм... Блаженство. Жодного порівняння з ванною. Не згадуючи вже про громадські лазні, з їхніми вічно сирими рушниками та ослизлими шматками саморобного мила. Ні, не права Сашка. Вдома, звісно, ​​добре. Але й так повалятися в теплій воді, погойдуючись на хвилях, реально приємно. Тож плани змінюються. Ніяких гір… Наш будинок стоятиме на такому ж острівці, тільки трохи більше, щоб і для дерев місця вистачало, і щоб внутрішня лагуна була. І…

Загалом багато всяких нюансів, але в принципі, сенс зрозумілий. Хочу, щоб навколо мого будинку плескалося тепле море чи океан. А з огляду на те, що в усьому світі тільки я маю літальні апарати — найближчі п'ятдесят років таке самотництво буде абсолютним. Мій дім — моя фортеця.

— Пшшш… — постріл з бластера збив мене з мрій. Підняв голову... На пляжі стало одним крабом більше. Молодець «Мауглі», пильнує. Не забути взяти клешні… Ммм… Як не хочеться вилазити. Так би лежав і лежав. Але, треба... Як кажуть: на потіху годину, а для роботи увесь позосталий час.

— Добро, і справді, пора вертатися. Завантажуємося... Додому ще пиляти і пиляти. Пан радник, мабуть, вже з глузду з'їжджає від нетерпіння.

Заперечень не було. Швидко зібралися, одяглися і… за п'ять хвилин флаєр уже ліг на зворотний курс, залишаючи позаду розвіданий об'єкт і гостинний пляж.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍