Кулик Степан - Відродження-3, Кулик Степан

Мені знадобилося менше двадцяти хвилин, аби подолати цей десяток метрів. Тераса справді виявилася ширшою, але не це головне — під скелею, щільно притиснувшись до її гранітного боку, стояв генератор. Тихенько дзижчав і дружелюбно підморгував зеленими вогниками.

— Ну, привіт.

Відкриваю кришку панелі, звіряю код із записаним у журналі та вводжу. Секунд десять зображення блимає, потім виникає напис мовою Хантерів. «Підтвердіть або змініть введений вами порядок знаків! Попередження! При повторній помилці — доступ до командної консолі буде закрито»

Жартівники, трясця! Ніде я не схибив, не треба мене на понт брати. Спокійно набираю ще раз той же дванадцятизначний ключ.

Індикатори перемигуються востаннє і гаснуть. Гудіння теж змовкає. Для повноти картини не вистачає пташиного співу, який би увірвався в тишу. Але чого немає, того немає. І, на жаль, ще довго не буде. Дурні птахи, при атаці Хантерів, злетіли вгору і потрапили під ударну хвилю, що йшла слідом за випромінюванням. Тож вижило пернатих дуже мало. Скільки років минуло, а птах у небі все ще велика рідкість.

Ну, що ж, можна й злазити.

Підійшов до краю скелі, подивився вниз і... постукав по чолі. Чув якось приказку, що людина тричі буває дурною. Коли сидить біля багаття, а прикурює від сірника. Пливе в човні і попльовує на долоні. І коли у дружини просить... Третій приклад я не зовсім зрозумів, але перепитувати в тій компанії не вартувало. Можна було й у вухо дістати. Тому тепер я заміню його на свій варіант. Коли у тебе на поясі «Стрибок», а ти зображаєш альпініста.

Тицьнув пальцем у набір кнопок і стою біля входу в печеру.

Помацав рукою отвір. Опору немає. Що означає, ласкаво просимо.

Активую захист, бластер в руку і, обережно, намагаючись не здіймати зайвого шуму, заходжу.

Те, що здавалося гротом, насправді щось на зразок сіней. Такий собі передпокій, перед входом у велику кімнату. Дуже велику…

Тьмяне, аварійне освітлення, від досить рідко розкиданих діодних ламп, вихоплює з темряви величезний тунель. Ну, як величезний? Шириною метрів сім, а ось протилежна від входу стіна потопає у темряві. Центр приміщення, майже від входу та скільки вистачає світла, займає дивна конструкція. Немов величезний стіл, стільницю у якого замінює широкий пояс. Уздовж столу з обох боків завмерли невідомі конструкції, різних розмірів і конфігурацій. Найбільше нагадують роботів ремонтників, але оснащені значно більшою кількістю різноманітних маніпуляторів. Навіть не намагаюся зрозуміти їхнє призначення. Не стріляють, то й гаразд…

Зате виріб, що лежить на цьому столі, мені добре знайомий. У школі під час уроків праці навіть макет його клеїли. БпЛА-17 «Тінь». Дрон розвідник. Легкий, практично безшумний, а за рахунок невеликих габаритів — півтора метри розмах крил — майже непомітний. Але, найголовніше, здатний нести від шести до п'ятнадцяти кілограм корисної ваги і скидати його в точці призначення. Начебто небагато. Але все залежить від вмісту «бандеролі».

Одне незрозуміло… Якщо тут вироблялися «Тіні», то чому Хантери запечатали цей міні- завод, віднісши його до особливо небезпечних? Чим десяток, нехай навіть сотня… очі потихеньку звикали до мізерного освітлення, і я вже міг розрізнити, стелажі, в осередках яких лежали безпілотники… Загалом, не те це зброя, яка може переламати хід війни або завдати непоправної шкоди. Якщо тільки… Твою гіпотенузу! Сам же про «бандеролі» розмірковував? Сотня пташок, що несе в дзьобиках по п'ятнадцять кіло ядерних або термоядерних зарядів, ще й як здатна змінити картину бою, або тилових структур. І, якщо Хантери вжили таких заходів безпеки, значить, «посилки» повинні бути тут же. У комплекті, так би мовити.

Треба шукати.

З правого боку конвеєра, прохід здавався ширшим, тож рушив ним. Схоже, тут усе зупинилося миттєво, щойно закінчилася подача енергії. Тепер видно, що на стрічці лежать вироби у різній стадії комплектації. Від практично готового до використання дрону до одного лише порожнього корпусу — на початку. Сам конвеєр виявився метрів сорок завдовжки. І там, де він закінчувався... вірніше, починався, в скельну породу було врізано три двері. Дві нічим не примітні, а ось третю прикрашав відомий знак радіаційної небезпеки.

Що ж, дякую за підказку.

Посмикав, закрито. Дістав ключ-всюдихід. Сунув у щілину… За стіною щось невдоволено загуло, наче замок не хотів визнавати моє право входити, куди захочу. Але здався. Клацнуло, і двері трохи відійшли від одвірка.

— Увага! Радіаційний фон вищий за норму! Без захисних засобів не входити! — сповістив мене стривожений жіночий голос, одночасно з тьмяним підморгуванням червоних ліхтарів.

Ні так ні. Не буду. Погляну лишень. Одним оком.

Ну, що сказати, звичайна комора. Стелажі, полиці... У кожній секції невеликий, як три буханці хліба, ящик. Зеленого захисного кольору, котрий так полюбляють військові. З виведеними білою фарбою буквами. "ЯЗ/ПЗ-0,2Кт". Тобто ядерний заряд, система — повітря-земля. Потужність — 0,2 кілотонни. І цих скриньок тут… замучишся рахувати… Цілком достатньо, щоб організувати локальний Армагедець, порівнянний за потужністю з одночасним виверженням кількох пересічних вулканів.