Джулія Ромуш - Його зухвала дівчинка, Джулія Ромуш

Розділ 21.1

Патрік розтягує свої губи в посмішці й знову дивиться на мене так, ніби я з тарганами в голові. Чому вони всі так на мене дивляться? Що Роберт, що Патрік?

Варто навіть миттю згадати про Роба, як губи відразу починають палати вогнем. Боже, я цілувалася з ним. Точніше, він цілував мене. Це досі у моїй голові не вкладається. Той, хто весь час хотів зробити мені гидоту. Якось образити й принизити. Раптом поводився так, що в мене досі всі мізки збиті в омлет. Напевно, саме тому я не так сильно парюся, що Патрік хоче зустрітися пізно ввечері. А варто було б про це потурбуватися!

- Не я вибираю час, та й у робочий час такі справи не робляться, - хлопець каже це рівним та спокійним тоном, а в моїй голові в цей час літають до роздратування рожеві метелики.

- Сподіваюся, що ти не задумав щось погане? - Примружуюсь і дивлюся на хлопця, який відразу починає сміятися і на нас відразу шикають з усіх боків. Виявляється, тут є ті, хто реально прийшов набиратися знань.

- Для цього мені не потрібно заманювати тебе до університету, - підморгує мені Патрік і відразу встає зі свого місця і, демонстративно сховавши мою заліковку, прямує на вихід, а я ще залишаюся сидіти на місці й тупо вдивлятися в одну точку. Що це означало? Що означають його слова?

Але відпочинок мені тільки сниться, тому що вже за кілька хвилин я підстрибую на місці від того, що в задній кишені штанів вібрує мій телефон. Діставши його з кишені, я закочую очі. Ну звичайно ж, хто ще мені міг дзвонити?!

Трубку я не беру, тому що дівчина збоку від мене дивиться настільки загрозливо, що я просто не ризикнула на її очах цього зробити. Може тут, як в армії, ще й наряди роздають за порушення тиші?

Тільки телефон перестав вібрувати в руці, і я видихнула, як він тут же почав розриватися від звуку повідомлення. Чорт! Я поставила на беззвучний тільки дзвінки, а ось про повідомлення зовсім забула.

- Що, книга не цікава? - Все-таки не витримую і кажу тій, що очі вже витріщила на мене на повну силу. Вона вказує мені незадоволеним знаком на табличку, де перекреслено мобільний телефон червоним хрестиком, а разом з ним картинка з їжею та собакою. Тонкий натяк зрозумілий. Я навіть не здивую її поглядом у відповідь, а піднявши свою п'яту точку зі стільця прямую на вихід з бібліотеки.

Виходжу акуратно і постійно оглядаюся на всі боки, тому що я знаю себе, я тут зможу зустріти Янга, ось до ворожки не ходи. Якщо за всі роки в універі він тут жодного разу не ходив, то сьогодні могли зійтись усі зірки і я б обов'язково з ним тут перетнулася. Саме тому моя дорога до вбиральні проходить дуже швидко. Тільки там я нарешті знімаю блокування з екрана і дивлюся на гнівне повідомлення сусідки по кімнаті. Те, що воно гнівне, я розумію з того, що всі букви великі та наче кричать на мене.

“ШВИДКО ТЯГНИ СВІЙ ЗАД НА ТРЕНУВАННЯ!”

Головне дуже стисло і зрозуміло. Нічого зайвого. Ну як я могла допустити, що тепер у моєму житті всі мною управляють? Усі від мене чогось хочуть і вимагають? І, на жаль, я не можу відправити їх всіх на три веселі літери. Бо я від них залежу! Ну ось як я могла дійти до такого життя?

Підібгавши губи, я невесело плетусь у бік спортивного залу, який про себе називала камерою тортур, бо звідти я виходила тільки з одним бажанням - відкинути копита!

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍