Анастасія Соловйова - Твій на місяць, Анастасія Соловйова

22

Ксю знову не приходить в універ, а я якогось біса сиджу на нудних парах. Спочатку старенький професор, постійно збиваючись із думки, розповідає щось про сучасні проблеми літературознавства, які нікому не цікаві.

У середині заняття викладачеві набридає бубнити лекцію, і він тоне у розлогих роздумах про те, що раніше студенти краще навчалися, постійно ходили до бібліотеки та ставили запитання на парах, бо любили філологію. А ми, молодь, нічим не цікавимося, зависаємо у своїх інтернетах і навіть книжки дурні читаємо, фентезі всякі, детективи, поки бідний Франко із Шевченко заливаються сльозами, усвідомлюючи марність власної спадщини.

Наприкінці у професора взагалі розум відключається: він скаржиться, що зараз на філологію майже не приходять хлопчики, а дівчатам заміж треба виходити, вони все одно до науки не здатні.

— Ваш головний обов'язок, дівчата, — дітей народжувати, а чоловіки мають у науку йти, дисертації захищати. Для чого вам аспірантура? Залишитеся старими дівами, потім шкодуватимете все життя, — каже маразматичний професор.

На щастя, подібну хрінь нам за всі роки навчання говорили дуже рідко. Але все одно від сексистської нісенітниці в грудях звично вирує обурення. Я вперто мовчу — викладач старенький, переконати його неможливо, тож заперечувати нема рації. Тупо дістаю навушники, прикриваю очі і включаю пісню, від якої мурашки звично біжать тілом.

Учора я вперше дізналася, що від поцілунку можна ширяти над землею, відчувати захоплення, страх і дике бажання, танути в обіймах, а потім розсипатися на дрібні частки і відроджуватися вже іншою людиною — люблячою, готовою заради миттєвостей щастя змиритися з тим, що його серце розіб'ють за два тижні. Напевно, я маю припинити будь-яке спілкування з Романом, щоб зберегти душевний спокій. Але хіба це не боягузтво — добровільно відмовитись від короткого, але бажаного щастя?

На другій парі ми всією групою старанно строчимо конспект. Наступного разу точно пропущу четвер, як і Ксю. Подруга ніби відчуває моє обурення та дзвонить на перерві.

— Слухай, може, зустрінемося сьогодні о сьомій? — одразу ж пропонує вона. — Ми вже тиждень не бачилися, я скучила!

 — Я теж, — усміхаюся, притискаючи телефон до вуха. Рада чути голос Ксю. — Ідемо в суші-бар? Чи відтягнемося в нашому пабі?

 — Голосую за другий варіант, — задерикувато регоче подруга. — Давай, до зустрічі!

Після таких новин я забиваю на третю пару. До того ж у Алісії знову якісь суперечки з рекламодавцями — мені потрібно розібратися в суті конфлікту і все вирішити до вечора.

До шостої я встигаю придумати, чим зайнятися на вихідних. Відчуваю люте захоплення, бронюючи апартаменти, і навіть підстрибую на ліжку від нетерпіння — хочу, щоб Роман якнайшвидше дізнався про мої плани. Рука так і тягнеться до телефону, щоб набрати його номер. Хоча навіщо дзвонити? Паб знаходиться неподалік квартири Романа, я цілком встигну навідатися до нього додому і про все розповісти.

Кладу чистий папір у принтер і друкую інформацію про готель. Можна, звичайно, скинути всю інфу в телеграмі, але я дуже хочу вручити йому чорно-білий листок, що підтверджує реальність цих вихідних. Хоча кому я брешу? Плювати на бронювання — я сумую за Романом, тому знаходжу безглуздий привід вкотре його побачити. Нехай хоча б на п'ять хвилин і суворо у справі.

Ага, і він, звичайно, не запитає, чому я не повідомила про все телефоном або не кинула посилання в месенджері.

Забивши на сумніви, я швидко вдягаюсь і виходжу з кімнати. На другому поверсі спотикаюся, побачивши Катю, що сидить на сходинці. Обличчя прикрите долонями, плечі сіпаються.

— Що трапилося? — я сідаю поруч, не звертаючи уваги на витріщені очі однокурсниці, що проходить повз нас.

— Нічого страшного не сталося, — Катя прибирає руки і голосно регоче. — Мама зателефонувала, сказала, що мені час виходити заміж і народжувати діточок, і пофіг, що я тільки на другому курсі. Вона ніколи мені такого не говорила.

Істерика. Я теж так реагую на події, що мене шокують, — замість сліз можу заливисто іржати.

— Мій колишній хлопець зателефонував мамі та сказав, що я вагітна, — продовжує сміятися Катя. — Уявляєш? Ще нічого не відомо, а він вирішив, що від одного разу я залетіла. А ще він питав у мами, як мої справи. Говорив щось про весілля. Мразота.

— Ти мамі все пояснила?

— Ні. Не можу. Ось зроблю тест, тоді й поговорю з нею.

— Який у тебе день затримки?

— П'ятий, — сумно зітхає Катя.

— То який сенс тягнути? Сучасні тести з першого дня показують, є вагітність чи ні.

— Мені страшно, — Катя припиняє сміятися і дивиться в каламутно-зелену стіну.

— Якщо тобі потрібна підтримка, я буду поряд. Разом дізнаємося про результат.

— Правда? Я хотіла тебе про це попросити, але не наважувалася. Знаєш, я ніколи навіть тести не купувала.

— Ми пройдемо через це разом. Краще швидше дізнатися правду та жити з нею, ніж відтягувати неминуче.

— Ти, як завжди, маєш рацію. Давай завтра тест зробимо? Коли сусідки поїдуть додому.

— Добре.

Я посміхаюся Каті і ще кілька хвилин підбадьорюю її, а потім мчу засніженою вулицею, гальмую маршрутку і півгодини їду в темному задушливому салоні, слухаючи одну і ту ж пісню про перший поцілунок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍