Мартіна Зоріна - Неможливий романс , Мартіна Зоріна

Мелодія дзвінка ввірвалася в мою свідомість, вириваючи з лап Морфея. Мріючи про неможливе, я й не зчувся, як задрімав. Різко розплющивши очі, оглядівся у пошуках смартфона, а відшукавши його, відразу відповів на дзвінок.

Серце пропустило удар й здавалось, на мить, таки зупинилось. Я завмер, не дихаючи, почувши її ніжний солодкий голос, що так лагідно звучав.

Я кліпнув, бажаючи врешті-решт прокинутись від сну. Та це не допомогло. Я все ще чув її голос. Потерши спітніле чоло, глянув на екран смартфону — номер був невідомим.

— Слухаю, — повторив двічі, жадаючи впевнитись, що реальність таки реальна. І це не чергова спроба мого мозку ввести мене в оману.

— Доброго дня, Ярославе, — Повторила Челсі, неквапливо, — Не відволікаю вас від справ? — Кожне слово відкликалося емоцією в тілі та напруженням в м’язах.

***

— Доброго дня, Ярославе, — Повторила Челсі, неквапливо, — Не відволікаю вас від справ? — Кожне слово відкликалося емоцією в тілі та напруженням в м’язах.

— Ні, звичайно, що «ні», — відповів, тягнучись рукою до зашморгу на шиї. В кабінеті ставало душно, — І перестань мені «викати», я не такий вже й старий.

Якихось десять-пятнадцять років не так вже й багато. Хоча, для когось це ціла вічність.

— Слушно, — вона усміхнулася. Я відчував це по тембру голосу, який став ще м'якше та лагідніше, — Та це звичка у мене така, звертатися до чужих на «Ви». Ще зі школи, певно.

«Чужий...» Он як! Це слово неприємно прокололо серцевий м’яз й змусило стиснути кулак.

— Розумію, та після того, що відбулося з нами, — Не знаю чому та я не міг втриматись від спогадів про випадок у ліфті, — Ми вже аж ніяк не чужі. Ти практично врятувала мене від смерті, Челсі. Я до скону буду вдячний тобі.

— Я тільки допомогла впоратися з панічною атакою, не більше Не записуй мене в героїні, — мовила вона, знову посміхаючись й мені захотілося торкнутися її губ, провести по них пальцями й дивлячись в бурштинові вири, потонути там, — До того ж ти не помирав, а лишень був трішечки наляканий.

— Тоді, мені видавалось, що я насправді помру. І якби не ти, — я зрештою стягнув краватку й розстебнув кілька гудзиків на сорочці, — я б живим не вибрався з того залізного монстра.

— Я розчулена, — Челсі хмикнула, і я уявив, як вона червоніє та заправляє за вухо неслухняне пасмо свого довгого чорнявого волосся, — Й зачарована.

Я усміхнувся й провів рукою по столу, уявляючи замість гладкої поверхні дерев'яного виробу, ніжність її шкіри. В грудях спалахнуло багаття.

— Тобто, перший етап зваблення пройшов успішно?

«Що за дурниці ти говориш, друже?!»

— Ну звичайно. Як же інакше, — вона дзвінко розсміялася. Мені б дуже хотілося, аби це виявилось правдою. Та на жаль... — Ми всі тут заворожені та підкорені тобою, Ярославе.

Ми? Це хто?

— Не зрозумів?

— Я, моя мачуха Ельвіра та навіть мій батько, який без довгих умовлянь, погодився виділити кошти на новий проєкт.

— І?

— І саме з цього приводу, я телефоную.

«Жаль... як жаль...»

— Ти ж не забув, що обіцяв Ельвірі?

Щось таки обіцяв. Пригадую.

— Можливо.

Усвідомлення того, що Челсі дзвонила лише у справах сім’ї, знищило первинне відчуття радості. Настрій різко впав до нуля.

— Сподіваюсь, що ти не передумав? — з хвилюванням в голосі, запитала вона, — Мені звичайно буде приємно обламати Ельвіру, та батько сам зацікавився розширенням бізнесу і я обіцяли допомогти йому з цим. Не хотілося б його розчаровувати. Вкотре...

Останнє слово вона майже прошепотіла, викликаючи у мене відчуття сорому. Вона ж не винна в тому, що я не знаю, як себе поводити. Точніше, знаю, що хочу та кого бажаю з невластивою мені раніше пристрастю, та я чітко розумію, що не можна. Не можна ані бажати чогось спільного з Челсі, ані намагатися звабити її задля власних потреб. Для чесної та принципової людини, це було б зрадою власним життєвим та моральним установкам.

 І я розумію, що наша співпраця може призвести до непоправних наслідків. В першу чергу для Челсі та її шлюбу. Я не покидьок, аби лізти в чуже життя та руйнувати його з власного егоїзму. Принаймні, був таким до зустрічі з нею.

— Ярославе, ти все ще там? — боязко прозвучало з її вуст, знищуючи будь-які мої сумніви та безглузді думки.

Серце стрибнуло вгору, тричі зробивши сальто, і я, піддаючись цьому імпульсу, промовив:

— Так, все в порядку. Коли розпочинаємо роботу? — Я ще не знав, що на мене чекає, та внутрішньо готувався до бою із самим собою.

— Хоч, сьогодні, — Прозвучало дуже обнадійливо, — Пропоную зустрітися та обговорити деталі.

— Згоден.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно