Ольга Манілова - Кохай без правил, Ольга Манілова

— Ось що ти зробиш, — сухо каже Ципа. — Я тобі не рекомендую наближатися до Резника. Ти, напевно, думаєш, що мене відправили сюди хлопці, щоб жартувати над капітаном, але це правда лише наполовину. Ти відчепишся від нього назавжди, зрозуміла?

— Я не чіпляюся до нього.

Я ледве знаходжу сили, щоб ворушити язиком.

Ципа, на ім'я Іоанн, не жартує, і найогидніше — він у дечому має рацію. Я не така проста, але я ніколи — і ні за що — не хотіла працювати в цій хокейній команді. І до Артура це не має жодного стосунку.

Він просто зайшов до мого кабінету того ранку і відтоді живе в мене скрізь. У голові, в душі й на серці.

— М, угу, — награно повільно жує Ципа кінчик соломинки. — Сподіваюся, ми одне одного зрозуміли. Ти начебто тямуща, пташечко, в цьому-то й проблема.

— Про що ти взагалі говориш, — слабким голосом відгукуюся я, — нічого поганого я не зробила. І Артуру... не зроблю.

— М, угу.

Він підіймається, щоб одразу нахилитися до мене ще раз.

— Ти не розумієш одного, пташечко, — жорстко вимовляє Ципа, — Резник — по-справжньому хороший хлопець. Насправді.

— А я, виходить, погана?

— Не знаю, — кривиться він. — Але це не суть. Хто ти? Ось точно не сліпа. Усе ти знаєш. У нього транспарант над головою, коли ти тільки в кімнату входиш. А ти насолоджуєшся. Ти навіть носом не крутиш, щоб його підігріти. Ти... така дивна, чесно кажучи.

Попри те, що я закликаю себе дивитися в тарілку і більше ніяк не реагувати, я зриваюся і кидаю погляд у бік Резника. Він миттєво опускає виделку на стіл зі стуком.

Звісно, мені хочеться відповісти Ципі, що взагалі-то його дорогоцінний капітан не освідчувався мені у вічному коханні й навіть не спромігся покликати мене на побачення. Він насамперед хоче залізти до мене повторно в труси.

Але клубок застряг у горлі, і нічого я говорити не буду.

У тому, що я опинилася в глухому куті, винна лише я сама.

Після того вечора на ґанку мої наміри змінюються кожні кілька годин, і пора б поставити остаточно крапку в наших взаєминах із Резником.

Я все-таки підіймаю голову, бо настільки різкий звук стільця, що рухається, проігнорувати неможливо.

Ципа вже віддалився від мого столика, і до нього прямує Резник, навіть не помічаючи, які стільці він прибирає зі шляху.

— Пішли вийдемо, — кидає він крізь зуби.

Він не пригальмовує ні на секунду і Ципа змушений задкувати, виставляючи перед собою долоні з найневиннішим виразом на обличчі з усіх можливих.

— Усе нормально, — робить спробу пояснити Ципа. — Запитай у пані.

— Я в тебе запитаю, — настільки люто починає Артур, що половина присутніх у кафе затихає. — Ти мені зараз усе розповіси, що їй говорив.

Резник явно сприймає кожен рух Ципи як навмисне зволікання з боку друга і щосили виштовхує його за плечі з кафе.

Зіткнення тіла Іонна з дверима створює такий гуркіт, що я нарешті випливаю із заціпеніння і швидко підіймаюся з місця. І одночасно зі мною підриваються кілька гравців.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно