Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

— Херню кажете, пане Владюшо! Зайдіть в інтернет, подивіться мої статті! Їх там сотні! Знайдіть хоч одну замовну! Ну ж бо!

— У мене немає часу.

— Тоді, може, не варто поливати брудом мене й мій фах? — Він по-справжньому завівся, образився, і це мені сподобалося. Коли люди казали мені, що чудовиськ немає і я хворий на голову нероба, я теж так заводився.

— Чого тобі треба?

— Я хочу працювати у вашій команді.

— Для чого?

— Я журналіст. Я мушу бути там, де відбувається головне. Головне відбувається зараз там, де ви, пане Владюшо.

— Звідки ти мене знаєш?

— Вас зараз усі знають. Уся країна. Знають із дещо поганого боку, бо вороги ліплять із вас божевільного, ледь не злочинця, який ставить під загрозу майбутнє України.

— Мені насрати, що там вони брешуть!

— Якби хтось сказав вам, що йому насрати на чудовиськ, що б ви подумали про таку людину? — спитав Георгій.

— Що він дурень, — але ти не порівнюй! — трохи роздратувався я.

— Пане Владюшо, не можна ігнорувати інформаційну війну, бо це певний шлях до поразки.

— Поки що я перемагаю, як бачиш.

— Поки що — так. Але хіба для перемог не потрібна допомога чи бодай невтручання держави? Я знаю, що зараз вас прикриває РНБО і особисто Пастор. Але скільки ще він зможе протриматися? Його зараз мочать по всіх фронтах — саме через вас! Найпопулярніші телеканали, купи бруду в мережі — все кинуто на те, щоб очорнити вас.

— І що мені, виправдовуватися? Перед ким? Перед тим мудаком Чеснаковим?

— Чхати на Чеснакова. Треба просто пояснювати свої дії. Зараз розкручують ситуацію з викраденням Даніели. Вам дуже пощастило, що вона відмовилася писати на вас заяву, інакше ви б уже були в розшуку.

— Вона все правильно зрозуміла.

— Вона дуже зла на вас. Не знаю, що там сталося, Даніела мовчить. Вона ненавидить вас, але не хоче підставляти, бо вважає, що ви рятуєте Україну.

— Такі є!

— Але про це ніхто не знає! Люди читають про вас купу бруду і думають, що якийсь божевільний чувак Владюша, якого вигнали з університету, який сидів у тюрмі…

— За фальсифікованою справою! Це було за Кучми, коли мене посадили за книгу! За «Сто чудовиськ України»!

— Я знаю. Я навіть знайшов кілька розділів. Прочитав. Вони мене вразили, і саме тому я почав вас шукати. Я хочу вам допомогти в інформаційній боротьбі!

— Чому? Грошей у мене немає, а ризик дуже великий! — Я уважно дивився йому в очі.

— Бо тут робиться історія. Якби головними для мене були гроші, я б давно вже продався і служив би десь на олігархічному каналі, мочив би конкурентів свого патрона. Але мені нецікаво! Зовсім! Я хочу творити історію, впливати на її перебіг. Я чотири роки займався державними закупівлями, бо це була дуже важлива історія. Через мене зривалися мільярдні схеми розпилу бюджетних грошей, високопосадовці втрачали крісла, перервалася не одна блискуча кар’єра дерибанщика. Але зараз я відчув, що історія почала робитися в іншому місці. Тут і зараз її робить ваша команда, пане Владюшо, і мені цікаво бути поруч, спостерігати за цим, писати про це.

— Чого ти хочеш?

— Візьміть мене в команду й дозвольте зайнятися інформаційним супроводом.

— Патякати про наші плани? Та ми досі живі лише завдяки тому, що кремлядь не знає, що я зроблю далі!

— Я не претендую на плани! План нехай будуть вашою таємницею. Але я хочу розповідати про те, що вже було. Не пережовувати жованку, яку дають телеканали, а докопуватися до істини. Пояснювати, що сталося насправді. Хоч би сьогодні. По телевізору знову скажуть про якісь бої біля Глухова, про втрати і перемогу. Але з тих повідомлень нічого не можна буде зрозуміти. А я хочу розповісти людям, що ж насправді сталося і чим завершилося! Люди потребують цієї інформації, українці хочуть знати, що відбувається, і ми мусимо розповісти їм правду, поки ваші вороги не задурять брехнею!

— То ти просто хочеш інформувати українців? — Я не вірив йому.

— Ні, не просто. Я хочу бути зіркою, номером один у журналістиці. І якщо я буду працювати з вами, то сидітиму на джерелі ексклюзивної дуже цікавої інформації, на яку є великий попит. Вам я створюватиму інформаційну підтримку, а собі робитиму блискучу кар’єру. — Він розхвилювався, очі горіли, ніздрі роздувалися. Провів рукою по рудих вусах, поправив довгувате волосся, яке робило його схожим на порнозірку з фільмів 80-х років.

Я більш-менш розбирався у людях і знав, що він каже правду. Він прийшов сюди сам, він хотів бути в моїй команді, й ним рухала цікавість, а не чийсь наказ. Так само я знав, що будь-яка людина будь-якої миті може змінитися. Зрадити, вдарити зі спини, підвести.

— Пане Владюшо. Я п’ятнадцять років у журналістиці. Не хочу вихвалятися, але дещо знаюся на цій темі. Можливо, від мене буде мало користі в справжньому бою, але інформаційний фронт я створю і триматиму. Я не прошу ані грошей, ані гарантій. Із натяків Даніели я зрозумів, що перебування з вами пов’язане з великим ризиком, але…

— Перебування поруч зі мною — певна смерть, — перервав його я. — Останні дні нам щастило — можливо, навіть занадто. Будь-якої миті везіння може урватися, і ми загинемо. Краще йди звідси.

— Я хочу бути з вами. Чесно, я не дуже розумію, що відбувається, в чому полягає ваша місія, але я впевнений, що все це недарма. Я зрозумів це після розмови з Даніелою, а переконався, коли спостерігав сьогоднішню битву. Я чув, як солдати казали, що в нас немає шансів. Вони спробували атакувати чудовиськ, але зазнали величезних втрат. Настрої були панічні, мої колеги телефонували до Києва і організовували евакуацію родин, бо ширилися чутки, що столиці залишилося два-три дні й адміністрація президента вже частково переїхала до Вінниці. А тут з’являєтеся ви, приводите чудовиськ і нищите ворога. Якесь диво на Сеймі!

— У тебе є родина?

— Так.

— Якщо ти будеш у моїй команді, по твоїй родині вдарять насамперед.

— Дружина з дитиною за кордоном. Я їх вивіз, коли займався корупцією в держзакупівлях. Після кількох неприємних натяків довелося їх сховати.

— Їх можуть знайти й за кордоном. Відстежать твої дзвінки чи листи, — попередив я.

— Кілька тижнів я не буду з ними зв’язуватися. Вони попереджені, не хвилюватимуться.

— Нам потрібно обшукати тебе. Ми мусимо впевнитися, що на тобі немає жучків.

— Будь ласка, — кивнув Георгій і почав роздягатися. Одяг кидав мені під ноги. Я кивнув Мовчуну, той став