Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

— Перестаньте верзти ці дурні нісенітниці!

— Гаразд, гаразд. Вибачте, Бреде. Пробачте мені. Прошу, пробачте мені. Мені самому хочеться страждати. Я мазохіст. Напевно, я люблю біль і жити без нього не зможу, інакше проковтнув би снодійне ще багато років тому, я ж так часто про це думав. О Господи, тепер ви збагнете, що я не придатний доглядати за Прісциллою, і витурите мене геть…

— Припиніть цей жахливий галас. Не зношу його.

— Пробачте мені, Бреде. Я просто…

— Спробуйте бути чоловіком, спробуйте…

— Не можу… о Господи… проклятущий біль… я не такий, як інші люди, моє життя не має сенсу й ніколи не мало… а тепер ви спровадите мене геть, і, о Боже, якби ви тільки знали…

— Піду спати, — озвався я. — Ваш спальний мішок тут?

— Так, він…

— Тоді залізайте до нього та стуліть пельку.

— Я хочу попісяти.

— На добраніч!

Я рвучко вийшов із кімнати, перетнув коридор і прислухався біля Прісциллиних дверей. Спочатку мені здалося, що вона теж плаче. Ні, вона хропла. За мить цей звук став скидатися на дихання Чейна — Стокса[39]. Я зайшов до гостьової кімнати, де й досі забував застелити ліжко, тож ліг на нього, не роздягаючись і не вимикаючи світла. Будинок ледь чутно порипував від кроків мого сусіда згори, похмурого юнака, на ім’я Ріґбі, який продавав краватки на Джермін-стрит. За ним слідом важко, скрадливо ступав інший чоловік. Хай би чим ці двоє там, нагорі, займалися, робили вони це, на щастя, тихо. Я чув іще якийсь звук, схожий на стишений гуркіт. Це билося моє серце. Я вирішив, що рано-вранці піду й побачуся з Рейчел.

* * *

— Де Арнольд?

— Пішов до бібліотеки. Так він сказав. А Джуліан поїхала на поп-фестиваль.

— Я надіслав Арнольдові відгук. Він говорив що-небудь?

— Я ніколи не бачила, як він читає листи. Мені він нічого не казав. О, Бредлі, слава Богу, ви прийшли!

Я обійняв Рейчел у передпокої, за вітражним склом вхідних дверей біля вішалки, і крізь рудий серпанок жіночого волосся побачив розмальований естамп із портретом місіс Сіддонс, який висів неподалік. Перед очима в мене досі стояв образ широкого блідого обличчя Рейчел, яке в екстазі полегшення вкрилося зморшками, коли вона відчинила двері. Це привілей, коли тебе так зустрічають. Є люди, яких за ціле життя жодного разу не приймали так привітно. Помітно було, що Рейчел уже поважного віку, що вона вже немолода й стомлена, і це зворушило мене.

— Послухайте, ходімо нагору.

— Рейчел, я хотів поговорити…

— Поговорите нагорі, я не збираюся вас їсти.

Вона взяла мене за руку, повела за собою, і за мить ми опинилися в спальні, де я бачив, як Рейчел лежала з простирадлом на обличчі, наче небіжчиця. Щойно ми зайшли, як вона запнула завіси та стягнула з ліжка зелене шовкове покривало.

— А тепер, Бредлі, сідайте коло мене.

Ми незграбно сіли пліч-о-пліч і витріщилися одне на одного. М’якою долонею я відчував шорсткість ковдри. Привітний образ зник, і я почувався заціпенілим від зніяковілості й тривоги.

— Я лише хочу торкнутися вас, — сказала жінка. І обережно торкнулася мене кінчиками пальців, легенько пробігла ними по моєму обличчю, шиї й волоссі, наче я був святою іконою.

— Рейчел, ми мусимо зрозуміти, що робимо, я не хочу поводитися погано.

— Відчуття провини вплине на вашу роботу. — Вона легенько стулила пучками мої очі.

Я відхилився від неї.

— Рейчел, ви ж не робите це просто на зло Арнольдові?

— Ні. Гадаю, спочатку я думала про це як про самозахист, а потім та жахлива сцена — ну, знаєте, у цій кімнаті, ви були тут, ви наче опинилися із цього боку бар’єра, і я вже так давно вас знаю, ви ніби зіграли якусь особливу роль, мов лицар, на якого покладено обов’язок, мій лицар, такий потрібний, такий дорогоцінний; я раніше трохи вважала вас мудрецем, таким собі відлюдником чи аскетом…

— А панянки завжди дістають особливе задоволення, зваблюючи аскетів.

— Можливо. А я зваблюю вас? Хай там як, я мушу продемонструвати свою волю, інакше помру від приниження чи ще чогось такого. Я відчуваю, що настала священна мить.

— Це може виявитися ще тією безбожною ідеєю.

— Це й ваша ідея теж, Бредлі. Подивіться, де ви опинилися!

— Ми обидва — пристойні літні люди.

— Я не пристойна.

— Ну, тоді тільки я. Я дотримуюся занадто суворих поглядів. А ви — дружина мого найкращого друга. А з дружиною найкращого друга…

— Що?

— …не затівають нічого.

— Але воно вже почалося, ось воно; єдине питання — що ми з цим робитимемо? Бредлі, боюся, мені навіть подобається сперечатися з вами.

— Вам добре відомо, де закінчують суперечки такого штибу.

— Між простирадлами?

— Господи, нам наче по вісімнадцять років…

— Вісімнадцятирічні тепер не сперечаються.

— Послухайте, це все через те, що Арнольд закрутив романчик із Крістіан? А він таки закрутив романчик?

— Не знаю, і це більше не має значення.

— Ви й тепер кохаєте Арнольда, чи не так?

— Ох, так, так, так, але це теж не має значення. Занадто довго він удавав тирана. Я мушу знайти нове кохання, кохання поза межами Арнольдової… клітки…

— Гадаю, що жінки вашого віку…

— Ох, не починайте цього, Бредлі.

— Я лише мав на увазі, що це природно, коли люди прагнуть змін, але не робімо нічого…

— Бредлі, філософствуйте скільки завгодно, але ж ви й самі знаєте, що насправді те, що ми робимо, не має жодного значення.

— Має. Ви самі казали, що ми не обманюватимемо Арнольда. Обманюватимемо чи ні — має значення.

— Ви боїтеся Арнольда?

Я трохи поміркував.

— Так.

— Що ж, можете припинити. Ох, дорогенький, хіба ви не розумієте, що саме в цьому й річ? Я мушу побачити вас безстрашним. Ось що означає бути моїм лицарем. Це подарує мені свободу й для вас теж стане визначним. Чому ви не можете писати? Через сором’язливість, пригніченість і скутість. Я маю на увазі, у духовному сенсі.

Це було дуже схоже на мої власні думки.

— То ми кохатимемо одне одного в духовному сенсі?

— Ой, Бредлі, досить уже цих суперечок, роздягнімося.

Увесь цей час ми сиділи пліч-о-пліч і дивилися в очі, не торкаючись одне одного — лише кінчики її пальців ковзнули моїм обличчям, вилогами піджака, плечима й руками, наче Рейчел накладала на мене закляття.

Тепер вона відвернулася і, вигнувшись, одним рухом стягнула із себе блузку й бюстгальтер. Оголена до пояса Рейчел дивилася на мене. Це вже було щось зовсім інакше.

Жінка зашарілася, і її обличчя стало ніжнішим. Вона мала