Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

петлею на шиї, але мотузка розв‘язалася і він впав за місто на траву; солдати рятують його. Бачу, що… Він рухається, Ваша Величносте, рухається!

-- Старий пройдисвіт. Він мав весь день і всю ніч, щоб пошкодити цю мотузку. Хитрощі найманця-ветерана. Приведіть його до мене!

-- Вже ведуть, сеньйоре. Нападаємо на місто? Давати наказ виступати з драбинами?

-- Коли Сюжер і моя своячка всередині? Ви що божевільний?

-- Сеньйоре, їх оточив натовп, а аквітанський натовп – це аквітанський натовп. Вважайте їх мертвими і дайте наказ помститися за них.

Але нас перервали якісь крики, здається, що на стінах було далеко до гармонії.

-- Клятий Монпельє, ти не маєш дітей, тобі нікого захищати! – завивали голоси. – Смерть Монпельє!

Хтось підтримав ці слова, але всіх заглушив Монпельє.

-- Дурні, вони в наших руках! Церква, сім‘я герцогів Аквітанських і сліпий король! Браття, стріляйте в короля Франції!

Це останнє, що я почув, і щит мені не допоміг.

Я відразу відчув, що це болти арбалета, які значно агресивніше входять в тіло, ніж легкі стріли франків.

Як святий Севастіан поранений з лука, я впав з коня і гепнувся спиною об землю.

“Так вмирає король-воїн”, було моєю останньою думкою, коли біль перетворився в солодку байдужість і змусив мене посміхнутися в темряві.

“Батьку, якщо Ви цього хотіли від мене, то я виконав Ваше бажання. За Вашим наказом загубив своє життя. Сподіваюся, коли ми зустрінемося в пеклі, Ви, хай Вам грець, нарешті відстанете від мене.”

 

33 Співчутливі обличчя

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1138

Вони дивилися на мене зі співчутливими обличчями, але ніхто не відповідав на моє запитання, доволі просте запитання:”Де тіло короля?”

Кінь короля вже не був білим. Його не добили, хоча шкіра в нього була вкрита побляклими червоними плямами й було боляче бачити стільки ран в такої шляхетної тварини. Але Людовик не сидів на ньому. А королівський кінь, що скаче без короля був гнітючим видовищем.

Бракувало вершника, бракувало мого чоловіка.

-- Де король? – наполягала я. Мої фрейліни мовчали, втупивши погляди в болото на подвір‘ї.

Нарешті, один сміливець відважився:

-- В кареті, Ваша Величносте. Але Вам не варто бачити, що з ним трапилося, жахливе видовище…

Готова на все, я стримала бажання побігти до розбитої карети на очах у всього стривоженого королівства.

Я вже підходила, коли на сходинку ступив чобіт. Перед від‘їздом, у попередньому житті, я допомагала натягнути цей чобіт.

З величезним зусиллям гігантське тіло Людовика злізло з карети, затамувавши подих, йому допомагало кілька солдатів.

На нього було шкода дивитися. Перемотана нога, руки закривавлені, ребра теж забинтовані. А обличчя, що трапилося з його обличчям дорослого хлопчика?

Чоло і щоки вкриті подряпинами, за ранами зовсім не видно повік. Він не зміг би відкрити їх, навіть якби хотів. Що за лікаря відправили доглядати короля?

-- Відведіть мене до королеви! – наказав він надто голосно.

Може Людовик думав, що досі бере участь в облозі. Він підняв голову до вкритого хмарами неба.

Ми з фрейлінами знаходилися прямо перед ним, стіна з суконь і накидок. Я збиралася обізватися, але він відчув мене.

-- Дозвольте мені знайти Вас наосліп, Ваша Величносте. Я хочу, щоб французький двір побачив, що Вас неможливо спутати. Не потрібно п‘ять відчуттів, коли знаходишся перед герцогинею Аквітанською.

І взяв за руку першу з моїх фрейлін, зліва. Відпустив її і почав шукати наступну; поглядом я наказала їй простягнути руку. Після простого дотику Людовик відкинув і її. Дійшов до моєї. Його рука, як завжди, була гарячою, але трохи більше подряпаною, немов він дійсно захворів на вигадану пуатвинську хворобу. Він відпустив мою руку теж, на обличчях присутніх придворних промайнуло розчарування. Людовик закінчив обхід на моїх восьмій фрейліні. Він відкинув всі руки.

Але зробив кілька кроків назад і опинився врівень зі мною. Поряд зі мною глибоко вдихнув, неначе мій запах додавав йому сил, і вперше, крізь біль, що перекошував його поранене обличчя, посміхнувся.

Опустився на одне коліно, гадаю, для франків це був обурливий поступок. Не дивлячись на те, що ми були чоловіком і жінкою, королем і королевою, він був моїм сеньйором, а я його васалом.

-- Моя королево Елеоноро, Пуатьє відмовився бути комуною, -- повідомив він мене стриманим голосом. Ми працювали над цим голосом, стільки ранків тренували його вдавати, щоб він виглядав впевненим у собі королем. – Пуатвинських дітей звільнено, з них навіть волосина не впала і вони задиристі, вихваляючись пригодами, повернулися в свої домівки. Втрат мало, такий собі Монпельє і два його брата, керівники гільдії торговців китовим жиром. Купа різноманітного товару, яким заплатять наші податки, тепер у безпеці, за винятком вісімдесяти мішків пшениці, які ми спалили в другу ніч облоги. Сюжеру вдалося дістатися до вікна в герцогському палаці тільки завдяки тому, що Ваша сестра супроводжувала його і змусила всіх відноситися до себе з повагою. Їх ледь не лінчували, але вона знала більшість затриманих дітей. Вистачило, що вона викрикнула їхні імена і натовп паралізувало, як жінку Лота після того, як вона оглянулася на Гоморру, розповідав Сюжер. Добрий абат скористався цим, щоб проголосити помилування і спритно взятися за переговори: він запропонував свободу дітей за відновлення васальної присяги Аквітанським герцогам. Він пообіцяв їм нові торгові привілеї, але під герцогським наглядом. Вони погодилися і тепер він визволитель Пуатьє. Сюжере, Ви тут, вірний раднику? Самі розкажіть королеві.

Сюжер підійшов до нас. Не дивлячись на оптимізм Людовика, в нього була розбита губа і великий синяк на щоці, наслідок – як я думала – удару каменем одного з моїх васалів.

-- Дорога королево! – промовив він зі щирою радістю. – Ми досягли неможливого! Як пуатвинці вихваляли короля! Вони гукали “Людовик VII Милосердний”. “Хай живе король Людовик Милосердний!”

Я зберігала спокій, не дивлячись на те, що під сукнею в мене підгиналися коліна. Стільки днів у