Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

прибула в моє абатство. До неї дійшли новини, що в Пуатьє все пішло шкереберть, що Вас важко поранили й що Ви на порозі смерті. Вона наполягла, щоб я втрутився дипломатичним шляхом і якомога швидше повернув Вас в Париж. Втім, я з полегшенням побачив, що в повідомленнях, як завжди, трохи перебільшили. Ви весь в синяках, але не напівмертві, хоча ці рани на очах… Правда, що Ви втратили зір?

-- На жаль, так, -- відповів я, одягаючись навпомацки. – Але на це нема ради й боюся, що на Пуатьє також.

Поспішаючи, щоб якомога швидше вирушити, я навіть не шукав кольчугу, я зітхнув з полегшенням, що мені не доведеться ще один день терпіти дрібні металеві кільця, які дряпали мені плечі й врізалися в лікті. Сьогодні битви не буде.

-- Залиште це в моїх руках, -- відповів голос абата. – Ви даєте мені дозвіл, Ваша Величносте, виправити ситуацію?

-- Даю Вам всі повноваження і повну свободу дій. Бажаю Вам успіхів, бо я не справився.

-- Тоді повідомте про мене, я пішов по осла. Я в‘їду в Пуатьє сам. Натовп пожаліє представника Святої Католицької церкви, але якщо після нічних пожеж зі мною будуть французькі солдати, то боюся, що нас спалять.

-- Сюжере… -- я відкашлявся.

-- Сину…, слухаю Вас, Ваша Величносте.

-- Поверніть Вермандуа живим і здоровим. Не дозвольте, щоб його скинули зі стіни з петлею на шиї.

Сюжер важко зітхнув, він так завжди робив перед невикональними завданнями.

-- Боюся, це залежить від того, чи Ваш сенешаль триматиме язика за зубами й не захищатиметься від своїх тюремників. І боюся, ми просимо у Всевишнього надто багато, як на один день. Я слуга Божий, а не чудотворець.

-- Ви чули, що сказав король, -- втрутилася Аліса. – Він наказав Вам привести сенешаля живим, це королівський наказ і тому Ви його виконаєте. Як – Ваша справа, головне результат.

-- Маленька Алісо… -- почув я його слова. – Радий бачити, що Ви повернули свою красу.

-- Пуатевинський клімат, абате. Ніяких Вам туманів Іль-де-Франсу, -- відповіла моя своячка, не звертаючи на його слова особливої уваги, в неї на голові були інші справи. – Ходімо з намету, на стіні чути якісь крики. Я буду поряд з Вами, Ваша Величносте.

Я кивнув і дозволив, щоб мене підвели до коня; ми прискакали у визначене місце і тварина, розумніша за більшість з моїх солдатів, сама зупинилася.

День був надто спекотним, звуки цикад лунали понад шумом, що походив, як я здогадався, зі стіни Пуатьє.

-- Слухайте жителі Пуатьє! – закричав я в темну порожнечу, що простягалася переді мною. – Радник короля просить відчинити ворота, він має для вас пропозицію.

-- Пропозицію, кажете…? – перебив мене запальний голос. Здається, я знову впізнав керівника гільдії торговців китовим жиром. Ненависть придає відтінків, які так просто не забудеш. – Ви ледь не спалили весь жир, що я привіз з Ла-Рошель! Смерть сліпому королю!

-- Смерть сліпому королю! – повторило кілька голосів.

-- Заткніть дурня, бо нас чекає біда, -- вимагали інші, і цей крик підтримав натовп. – Заходьте, абате Сюжер, даємо слово гільдії торговців медом, що в місті ми гарантуємо Вам життя!

-- І гільдії виноробів! – вигукнув П‘єр де Емануель.

-- Ходіть вже абате! – крикнув голос Вермандуа. – Я вже цілий день на ногах з петлею на шиї в цій пекельній спеці, присягаю, що сам кинуся зі стіни, ніж маю ще один день терпіти аквітанське літо і ще одну ніч пожеж за спиною.

-- Надходить слуга Божий, -- прошепотів Сюжер, думаю, після того, як перехрестився. – Господи, дай мені сили, з якою Христос пройшов хресний шлях, і не дозволь, щоб мене розіп‘яли.

Я почув, як віддаляється стук копит осла Сюжера. Якийсь голос з міцним південним акцентом наказав відчинити міські ворота і заскрипіли ланцюги, коли дерев‘яний міст опустився через рів з водою.

-- Вперед, абате! – підбадьорив його Танкредо.

Але тоді один окрик на окситанській мові клятих аквітанців змінив усе.

Усе.

-- Він в нас! – вигукнув керівник гільдії торговців китовим жиром.

-- Клятий зрадник без честі, -- пробурмотіла поряд зі мною, також по окситанськи, моя своячка. І я з жахом зрозумів, що вона помчала на коні до воріт в стіні.

-- Алісо Аквітанська, я наказую Вам зупинитися! – заверещав я вслід. Марно було сподіватися, що онука Трубадура послухає мене, Капетинга.

Я почув іржання, не знаю, що трапилося перед моїми сліпими очима.

-- Що діється? Скажіть мені хтось! – вимагав я в порожнечі, що мене оточувала.

Справа від мене обізвався голос одного з помічників Вермандуа.

-- Ваша своячка зістрибнула з коня на ходу і кинулася до міських воріт, в той час, як вони зачинялися; абат вже заїхав і коли його оточив натовп, намагався повернутися, але було пізно. Сестра королеви чудом увійшла, але ворота зачинилися. Що будемо робити, Ваша Величносте?

-- Рятувати їх, заради Бога! Рятувати їх!

-- Як? Вони зачинили ворота. Нести таран, щоб відчинити їх?

Звісно, так і треба було, але тоді загинуть мої радник, своячка і сенешаль.

-- А Вермандуа? Скажіть мені, що діється з Вермандуа! – поквапив я.

-- Ваша Величносте, лучникам стріляти? Він накинувся на аквітанців, що його вартували, двох вдарив головою, але…

-- Смерть сенешалю Франції! – почувся голос Танкредо де Монпельє. – Кидайте його!

-- Стріляйте, хай вам чорт! – закричав я в розпачі. – Лучники, всі разом! В Монпельє і його братів!

Мабуть, луки натягнулися, бо поряд з моєю головою просвистіли стріли.

-- Візьміть мій щит, Ваша Величносте! В цій простій кольчузі Ви не готові до битви.

Я стиснув щит, який мені простягнули, але з коня не зліз, хоча знав, що я – легка мішень.

-- Сеньйоре, вони скинули Вермандуа зі стіни з