Марі Керімей - Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей

Глава 24

Глава 24  

Я прокинулась від того, що ледь могла дихати. Кларк так міцно притис мене до себе, що навіть поворухнутись було важко, не те, що дихати. Я спробувала вивернутись з його обіймів, але марно. Довелося чекати, поки він надумає прокинутись. Стала розглядати його красиве обличчя. Виразні гострі вилиці, занадто акуратний ніс, як для чоловіка, з горбинкою, опухлі рожеві губи, довгі вії, які ховали за собою прекрасні блакитні очі, густі та акуратні брови, густе каштанове волосся, яке зараз спадало йому на чоло. Я ледь проковтнула слину та здригнулась, коли чоловік різко відкрив очі та подивився на мене океанним поглядом, від чого пройшовся холодок по шкірі. Я одразу згадала вчорашнє його зізнання, яке все ще чула у своїх вухах. Цей чоловік кохав мене, а я не могла відповісти йому взаємністю.Хоча, як я могла назвати те, що лежу з ним разом в ліжку. Певно, ніяк, бо сама до кінця себе не розуміла. 

— Я настільки красивий, що ти тишком за мною спостерігаєш? — посміхнувся чоловік і від цієї посмішки хотілося розпливтись по ліжку, мов те морозиво. 
Вона настільки була щирою, що хотілося бачити її кожного дня вранці. На диво слова чоловіка зовсім мене не засоромили, а навпаки розпалили. 

— А що? Не маю права? — засміялась я. 

— Мабуть, все ж... — він замислився, вдаючи, що думає, а сам ледь не сміється. 
Я вдарила його рукою в плече, від чого він засміявся та надув свої опухлі губи, а я прослідкувала за ними та ковтнула клубок, який застряг далеко в горлі. — Маєш, — додав він до мого запитання, а я застигла та не рухалась.

Так не правильно. Ще недавно я була ладна ненавидіти його, а зараз лежу на ліжку у його палючих обіймах. Чим я краща за Олександра? Та нічим. Я, певно, ще гірше. Не знаю, чому я так думаю, але мені гірко. Я повинна щось з цим робити. Я не хочу давати марних надій чоловіку та робити помилку. Не хочу, щоб він страждав, закохавшись у мене ще більше. 

Я вирвалась з обіймів Кларка. Він не розумів моєї поведінки, а я «дурепа» різко встала та відійшла до вікна. Почала вдивлятись в ранкову красу. Сонце саме почало підійматись і осяяло моє обличчя своїми променями. На вулиці грав легкий вітерець, колихаючи віти дерев. Як мені хотілося бути тим вітром. Таким легким та сильним. 

Я відчула чоловічі руки у себе на талії, його сильне тіло, яке притиснулось до мене та запаморочливий запах, який врізався одразу в ніс. Я відступила від чоловіка та застигла на місці, навіть не дивлячись на нього. 

— Вибач, — все що могла сказати. 

— Не треба, я хочу бути поряд. Не відштовхуй мене, — він говорив з болем в голосі, а моє серце стискалось до болю. 
Я все ж дала йому марну надію, від якої будемо страждати ми обоє.

— Кларк, послухай... 

— Не говори, — перебив мене його благальний голос, а я зціпила губи та повернулась зрештою до нього. 

Чоловік виглядав досить болісно. Ще кілька хвилин тому він був наче щасливий, а зараз боляче було дивитися.

— Я не можу давати тобі марних надій. Послухай мене, — почала говорити, а чоловік скривився, мов з'їв кислий лимон. 

— Це все через нього? — запита він у відчаї.

— Мені потрібно спершу розібратись у собі. Дуже багато сталось за ці кілька днів, — я не розуміла, навіщо щось говорю. Він, певно, не зрозуміє. 

— Я дам тобі час. Поки ти не вирішила я не буду до тебе наближатись, — чоловік змінився на обличчі, став серйозним та холодним. Я відчула себе настільки нестерпно від усього. 

— Дякую... — але Кларк не дочекався моєї подяки. 
Я промовила її закритим дверям. Він так швидко покинув мою кімнату, що на серці стало пусто. Ще ранкова його посмішка лишилась лише  в моїй пам'яті.

Я зітхнула та присіла на підлогу біля вікна та закрила обличчя руками. На серці було так паскудно. Сльози покотились з очей. Зрештою я не витримала та здалась. Стільки всього накотилось на мою голову, від чого я ледь не кричала в кімнаті, але стримувала себе, лише давилася власними сльозами. 

Мені все здавалося таким критичним. Я не розуміла, що мала робити далі. Не розуміла вже нічого. Було боляче, огидно від самої себе. 

Я зрозуміла, що, жаліючи себе, втратила багато часу. Потрібно було щось робити. Я піднялась та пішла  в душ. Змила з себе весь біль і сльози та з новими силами почала дивитися на речі, які коїлись в моєму житті. 

Я почала одягатись, занурившись у себе, не помічаючи нічого навкруги. Взяла сукню до колін червоного кольору, зверху красувався великий виріз, але він був не дуже відвертий, куртку косуху та лакові туфлі на високому каблуку. Розпустила волосся та нафарбувалася, підкресливши губи матовою помадою. Взяла сумочку, поклала туди телефон і вийшла з кімнати. 

Я йшла з тремтінням в ногах. Не хотілось мені зараз стикатись з Кларком. На диво його ніде не було і я полегшено видихнула, тому спокійно вийшла на вулицю та викликала таксі. Хотілося чим скоріш покинути маєток Велссів та втекти звідти. 

Таксі приїхало і я швидко сіла на заднє сидіння. Всю дорогу я не могла заспокоїтись. Чомусь на серці було важко. Наче я розуміла, що щось мало статись. 

Зітхнувши, я попросила таксиста зупинитись. Кинула водію двадцятку та вийшла з автівки. Мені відкрився вид на велику кав'ярню. Зайшовши всередину я зручно вмостилась на стільці та стала чекати офіціантку. Витягнула телефон, гортаючи стрічку новин у соціальній мережі. Проїхалась до самого низу та натрапила на статтю, від якої застигла кров.

«Мур Олександр Максимович заручився з Гарді Маріель Вірченко...» Я в той момент ледь не впала. Серце пробило болісний удар, від якого хотілося вити. Моя сестра і мій колишній хлопець заручені? Ні-ні. Сльози хлинули з очей, я не могла в це повірити. Та людина, яка допомогла втекти, насамперед була мені ворогом. Моя рідна кров була мені конкуренткою — коханкою Олександра. Як таке можливо? Я нічого не розуміла.

Не могла вже триматись. Хотілося кричати на весь світ, що дві рідні людини так мене зрадили. Я нещодавно знайшла сестру і враз втратила. Вона ж допомогла... Певно, їй було вигідно мене спекатись. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍