Уляна Пас - Згадай мене, Уляна Пас

- Ні, я готова. Просто боюсь трохи, - тихенько відповідає. 

- Не варто. Я ніколи не зроблю тобі боляче, - кажу абсолютно щиро й накриваю її уста черговим поцілунком. 

Мені так важко стримуватись і не зірватися. Але я дійсно не хочу робити перший раз цієї дівчини таким, що й згадати буде важко. Хочу, щоб вона запам'ятала кожен момент зі мною. Щоб згадувала й хотіла ще… 

За вікном зовсім темно. Ми лежимо в ліжку Діани, а її голова у мене на плечі. Дівчина мовчить, і мені важко зрозуміти, що вона зараз відчуває. Все начебто минуло добре. Я стримувався, і Діана отримала задоволення. Я ж бачив це… Чому ж тоді мовчить зараз? 

- Ти в порядку? - таки питаю і майже не дихаю, чекаючи на її відповідь. Сам не розумію, чому так боюся її наступних слів. 

- Ага, - тихо відповідає. 

- Чому мовчиш? - продовжую допитуватись.

- Хочу запам'ятати ці хвилини на усе життя. Від початку й до кінця, - вона підіймає голову. У її погляді стільки всього зараз. Очі світяться, як гірлянди на новорічній ялинці. Напевно, це хороший знак, правда? - Я кохаю тебе, Ромо. Пробач, що так пізно це зрозуміла. 

- А я тебе, Ді! - відповідаю абсолютно щиро, і страх відступає. - Здається, завжди кохав. 

Вона засинає в моїх обіймах, а я навіть не думаю повертатися до себе. Нехай ця ніч стане особливою, тому що ми проведемо її разом. 

Тільки от поспати довго не виходить. Мій телефон починає вібрувати, тому, щоб не розбудити Діану, беру його в руки й виходжу в коридор. Номер на екрані невідомий, а годинник показує майже північ. 

Протираю обличчя рукою, щоб прокинутися остаточно, і таки відповідаю на дзвінок. 

- Слухаю! - кажу тихо, щоб Діана не почула. 

- Поговорити треба! - голос на тому кінці знайомий, але мені доводиться напружити пам'ять, щоб згадати хто це. 

- З якої це радості? - холодно питаю. 

- Щодо Діани. Думаю, тобі буде цікаво дещо дізнатися, - відчуваю, що Захар посміхається, тому миттєво злюсь. 

- Мені не цікаво, - кажу й вже збираюся кинути слухавку, але його наступні слова змушують мене завмерти на місці. 

- Діана використовує тебе. Завжди так робила, - кричить голосно. - А ти, ідіот, бігаєш за нею, як пес! 

Здається, нам таки треба поговорити..Якщо Аня нарешті дала нам спокій і хоча б мовчить, то Захар так просто нас не залишить. Треба докладно пояснити йому, що Діана моя і до нього ніколи не повернеться. 

- Зустріньмось! - випалюю емоційно. 

Захар швидко диктує адресу й завершує дзвінок. Тихо повертаюся у кімнату, щоб зібрати свої речі. Ще кілька хвилин просто стою, розглядаючи гарне обличчя дівчини, і, не втримавшись, цілую її в чоло. Діана щось бурчить і повертається на інший бік, ну а я зачиняю двері й швидко збігаю сходами вниз. 

Опинившись на вулиці, вбиваю у навігатор на телефоні адресу, яку назвав Захар. Якщо піду пішки, буду там через п'ять хвилин. Одягаю на голову капюшон і, розкидаючи сніг ногами, прямую до місця зустрічі. 

Захар обрав для розмови доволі специфічне місце. Закинуту будівлю у тихому районі. Коли проходжу на територію, під ногами тріщать старі дошки. Єдине джерело світла - це ліхтар через дорогу, тому доводиться ще й телефоном освічувати собі шлях. 

- Прийшов? - здається, Захар трохи здивований. Невже не думав, що я погоджуся на розмову? Він виходить з-за рогу, і я одразу помічаю ще двох хлопців у нього за спиною. Здається, він не тільки говорити зібрався…  

- Я слухаю тебе, - ховаю руки в кишені куртки та чекаю його наступних слів. 

- Пам'ятаєш це місце? Ми вже були тут з тобою. Розмовляли, - Захар весело хмикає, а я напружуюся. Нічого подібного у моїй пам'яті немає. Виходить, що й це я забув…  

- Може, все-таки поясниш, чому покликав? - емоції вирують, але я не хочу, щоб Захар і його дружки бачили мій страх. 

- Відчепись від Діани! Вона моя! - він більше не усміхається і дивиться на мене так, наче я його ворог. 

- А Діана в курсі? - знаю, що власними словами тільки провокую його, але зупинитися не можу. - Вона не кохає тебе. Навіть не спала з тобою, коли ви разом були. Хочеш запитати, звідки я знаю? 

Помічаю, як Захар сильно стискає руки в кулаки. Його точно зачепили мої слова, але мені якось байдуже. Нехай зрозуміє нарешті, що Діана йому не належить! 

- Минулого разу ти не був таким борзим, - голос хлопця бринить від люті. - Ну що ж, так навіть цікавіше. 

Захар наближається швидко. Заносить кулак для удару, але мені вдається вивернутися. Тільки от я зовсім забуваю про його дружків. А дарма… Наступні кілька ударів отримую по всьому тілу. Хоча й сам встигаю вдарити когось з них. Здаватися не збираюся, і байдуже, що живого місця на мені не залишиться після цієї бійки. 

У якийсь момент навіть відчувається моя перевага, й один з хлопців падає у сніг. Але радіти довго не доводиться. Помічаю тільки, як Захар бере в руки щось схоже на палицю. Цього разу вивернутись не виходить. Тільки мить минає - і відчуваю удар просто в потилицю. Перед очима все розпливається, і тіло ватяним стає. Несила контролювати себе, падаю просто в сніг і відчуваю, як щось тепле тече скронею.