Міа Натан - Пір'їнка, Міа Натан

Глава 16.

    Далі все було як в тумані.

    Світу, в якому я безтурботно жила останні роки, тільки-но не стало. Я не могла в це повірити. Як це Андрія немає? Мого теплого, турботливого, люблячого Андрія. Попри всі наші проблеми він став моєю справжньою сім'єю. Для мене, дівчинки, яка виросла без батька, Андрій був більше ніж просто чоловік. Він був моя опора, сильне плече, прихисток та захист від усіх бід та негараздів світу. 

     Я просто сиділа на ліжку, обхопивши голову руками. В душі та в голові була суцільна порожнеча. 

    Артем мовчки стояв біля мене і явно не знав, що мені сказати.

    — Тримайся, Іро! — м'яко доторкнувся він до мого плеча. — Вибач, я знаю, що це геть по дурному звучить. Зараз принесу тобі води та пошукаю заспокійливе. 

     — Нічого не треба, — ледь спромоглась вимовити я. 

    Раптом у нього задзвонив телефон.

     — Вибач! Я зараз, — й Артем швидко вийшов.

     Я залишилась сидіти, де сиділа. Я чула, як Артем говорить з кимось телефоном. По суті все моє існування на цей момент зводилося до того, що я сиділа на ліжку й слухала голос Артема.

    — Алло! ...Так. … Так, я їй сказав. … Не знаю. Поки наче нормально. …. Добре, я зрозумів. … Так, будемо на звʼязку. 

    Він повернувся через декілька хвилин зі склянкою воду. Акуратно поставив її біля мене. 

    — Ір, нас просять поки залишитися тут. Поки не розберуться. 

   Я мовчки кивнула. Мені, чесно кажучи, геть не важливо де бути зараз. Я уявлення не мала, що робити та як жити далі. 

    — Хочеш побути сама?

   Я кивнула. Артем вийшов, а я залишилась сидіти на ліжку. Я не знаю, скільки я так сиділа. За вікном стало темно. Раптом задзвонив наш з Андрієм “секретний” телефон. Я миттєво схопила слухавку. Невідомий номер. Серце шалено забилося. Якась незбагненна надія змусила його так вчинити.

     — Алло!

   Не знаю, на що я сподівалася.

     — Алло! — почула я жіночий голос. — Ірино, це Таміла Віссаріонівна. Як ти, дівчинко? 

    Я не відразу знайшла, що відповісти. Вона не стала чекати моєї відповіді й сказала:

    —  Біда прийшла до нас. Велика біда. Але нам не можна зараз впадати в жалобу. Треба знайти й покарати винних. Тож я дзвоню, щоб попросити тебе не робити дурниць. Зараз ти повинна зачаїтися. Ти — його дружина, а значить можуть бути різні нюанси. Для нас поки краще, щоб вони не змогли тебе знайти. Тож поки залишайся там, де ти є. Артем потурбується про тебе. Ти зрозуміла мене?

    Я кивнула. Потім схаменулась та відповіла:

   — Так. 

   — Молодець, дівчинко.  Ми будемо тримати вас в курсі.

   Вона важко зітхнула, помовчала декілька секунд й врешті сказала:

   — Бувай, Ірино! Тримайся! — й поклала слухавку. 

  “Мабуть, треба було їй теж сказати, щоб трималася. Вона ж його мати, — перше що подумалось мені. — Проте… Таміла така, що її нічого не зломить. От хто справжня “залізна леді”. Мені б її витримку”.

   Я сиділа з  абсолютно непотрібним телефон в руках і думала про те, що відчувала моя свекруха, коли не стало батька Андрія і що вона тоді робила. Чи плакала? Я зараз чомусь не могла заплакати. Не знаю чому. Але дуже цього хотіла. 

    Я навіщось увімкнула телефон та зайшла в “Нещодавні”. Пропущений від Андрія? Він дзвонив мені після обіду, а я пропустила. І як так вийшло? Й не помітила.  

    Не знаю навіщо перенабрала його.

   У відповідь тиша, а потім електронний голос: “Абонент не може прийняти ваш дзвінок.”

   І ось тут я розревілась. Наче зірвало запобіжник. Я не заплакала, а реально звила, як поранена вовчиця. Відкинула геть цей клятий телефон й розревілась. 

    Не знаю, скільки я так проплакала, коли  у двері постукали. Я не відповіла. Артем не став чекати на мою відповідь та через декілька секунд зайшов. (Він завжди так робить. Не відповідаєш — чекай охоронця біля себе за декілька секунд. Така у них інструкція.)  От і зараз він не відійшов від своїх правил. 

    Я підняла на нього очі. Уявляю, яка я зараз красуня-розкрасуня. Плювати! 

    Артем мовчки підійшов, сів поруч та обійняв мене за плечі. Я пригорнулася до нього. Він обережно провів долонею по моєму волоссю. Так батьки заспокоюють дітей, коли вони плачуть. Від цього його жесту я розплакалась ще сильніше, а він міцніше обійняв мене й почав потихеньку приколисувати.

   — Ну, ну! Що ти! … Вибач, я не знаю, що сказати. Я співчуваю і дуже шкодую, що таке сталося. … Скажи, чим я можу тобі допомогти? Давай заспокійливе принесу. Чи хоча б чаю з мʼяти заварю, я тут у дворі бачив. Чи воно меліса?

   — Ні, не хочу, — шморгнула носом я. — Просто побудь поруч.

   — Добре.

   Ми ще трохи посиділи мовчки. Я намагалась плакати тихіше та припинити шморгати носом. Я не знаю навіщо це мені, але я не хотіла, щоб він бачив мене такою… розтеліпаною. А він… Він приколисував мене, як малу дитину й сам не знав, що робити з цією згорьованою маленькою дівчиною. (З нього, мабуть, правда не дуже гарний батько.)  Але й лишити все отак не міг. Тож просто заколисував мене у своїх обіймах.   

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍