Террі Пратчетт - Душевна музика, Террі Пратчетт

— Точно. Із жиром там усе як треба.

Довбень вирішив більше не сумніватися.

— Ну, поїхали, — сказав він рішуче, — покажемо їм, як музика може качати!

Асфальт, Бескид і Толоз сиділи в кутку гримерки. Із зали було чути ревіння публіки.

— Чого він мовчить? — спитав Асфальт пошепки.

— Не знаю, — сказав Толоз.

Паді обіймав гітару й тупо дивився кудись у простір перед собою. Зрідка він лагідно поплескував долонею по деці, ніби в такт якимсь своїм думкам.

— Із ним таке іноді буває, — сказав Бескид. — Сидить і дивиться в повітря.

— Ого, вони там щось викрикують, — сказав Толоз. — Прислухайтесь.

Ревіння натовпу набуло ритму.

— Вони ніби кричать «кач, кач, кач», — сказав Бескид. Двері розчахнулися, і в гримерку напівзавалився, напівзабіг Нудль.

— Ви мусите вийти зараз же! Зараз же! — кричав він.

— Я думав, зараз ті, з «Божевілля»... — почав Толоз.

— Забудь! Ходіть! Бо вони тут усе рознесуть!

Асфальт узяв торбу з Бескидовими каменями.

— Гаразд, — сказав він.

— Ні, — сказав Паді.

— Що таке? Нерви? — спитав Нудль.

— Ні. Музика мусить бути вільною. Вільною, як вітер і небо.

Толоз різко розвернувся. У голосі Паді чулося слабке відлуння гармонік.

— Ага, ну, так, я теж так вважаю, — сказав Нудль. — Гільдія...

Паді випростав ноги й підвівся.

— Я так розумію, що люди заплатили, аби сюди потрапити, чи не так? — спитав він.

Толоз озирнувся на інших. Ніхто, крім нього, не помітив обертонів у голосі Паді. Але в ньому бриніло щось таке, наче струни.

— А, ти про це. Звісно. Треба ж покривати витрати. Ваша платня... Потім ще зношування підлоги... Опалення, світло... Здешевлення обладнання...

Натовп заревів гучніше. До нього додалося тупання.

Нудль нервово ковтнув. Раптом на його обличчі з’явився вираз, який буває в людей, готових піти на найстрашнішу жертву.

— Я би, може, підняв... на долар, може, — промовив він, заледве вичавлюючи слова із закапелків своєї душі.

— Якщо ми вийдемо зараз на сцену, я хочу домовитися про ще один виступ, — сказав Паді.

Толоз нервово й підозріло дивився на гітару.

— А, це? Без проблем. Я скоро... — почав Нудль.

— Безкоштовний.

— Безкоштовний? — слово просочилося крізь Нудлеві зуби, перш ніж він устиг припнути язика. Він радісно заторохкотів: — Звісно, коли гроші вам не потрібні...

Паді не рушив з місця.

— Я маю на увазі, що нам не заплатять, але й люди не муситимуть платити за те, щоби нас послухати. Якомога більше людей.

— Задарма?

— Так!

— А яка з цього вигода?

Порожня пивна пляшка затремтіла й розбилася об підлогу. У проході з’явився троль, принаймні частково. У гримерку він би увійти не зміг, хіба тільки виламав би одвірок, але вигляд у нього був такий, ніби це його не спинило би.

— Пан Хризопраз цікавиться, що коїться! — проревів він.

— Е-е-е... — затнувся Нудль.

— Пан Хризопраз не любить, коли його змушують чекати.

— Я знаю...

— Він засмучується, коли треба чекати...

— Та добре! — скрикнув Нудль. — Задарма! Від душі відриваю, знайте! Ви ж розумієте, як мені це тяжко!

Паді видав акорд. Здавалося, він лишив по собі у повітрі відблиски.

— Ходімо, — тихо сказав Паді.

— Я це місто добре знаю, — бурмотів Нудль, коли учасники «Гурту, що качає» ішли на сцену, — варто комусь сказати, що віддаєш щось задурно, і тисячі набіжать...

І всі вони хотітимуть їсти, — підказав йому внутрішній голос. Він трохи віддзвонював. Вони хотітимуть пити.

Вони хотітимуть купувати сорочки з «Гуртом, що качає»...

Дуже повільно обличчя Нудля розпливлося у вишкір.

— Безкоштовний фестиваль! Так! Це наш громадський обов’язок! Музика може бути безкоштовною. А от сосиски в тісті коштуватимуть долар, гірчиця додатково. Може, долар п’ятдесят. І це я ще від душі відриваю.

У бокових проходах гамір стояв суцільною стіною звуку.

— Як їх багато, — сказав Толоз. — Я в житті для стількох людей не грав!

Асфальт розставляв на сцені Бескидові камені. Публіка радісно аплодувала й присвистувала.

Толоз глянув на Паді. Той не випускав гітари з рук. Гноми переважно не наділені глибокими почуттями, та Толоз ураз відчув нестримне бажання опинитися десь подалі звідси, бажано у глибокій печері.

— Щасти вам, хлопці, — пропищав хтось у них за спинами.

Джимбо перев’язував Довбневі руку.

— Ну, дякую, — сказав Бескид. — А шо вам зробилося?

— Та жбурнули чимось, — сказав Довбень.

— Чим?

— Кивуном, здається.

Те, що лишилося від Довбневого обличчя, розпливлося у щасливій і жаскій усмішці:

— Але ми це зробили! У нас вийшла музика, що качає! А коли Джимбо гітару роздовбав, вони в захваті були!

— Гітару роздовбав?

— Ага, — сказав Джимбо із виразом гордого митця на обличчі, — об Паскуду.

Паді стояв із заплющеними очима. Бескидові здавалося, що його друга оточує слабкий ореол світіння, ніби туман. Туман із тисяч світлових цяток.

Іноді Паді мав дуже навіть ельфійський вигляд. Асфальт почимчикував зі сцени.

— Ну, гаразд, все готове.

Усі дивилися на Паді.

Він завмер, очі заплющені — так ніби він спить стоячи.

— То що, час нам вийти? — спитав Толоз.

— Так, — сказав Бескид. — Час нам виходити, так, Паді?

Паді різко розплющив очі.

— Розкачаємо їх, — прошепотів він.

Бескидові здавалося, що навколо гамірно, але щойно вони вийшли з-за куліс, звук ударив у голову залізною битою.

Толоз узяв сурму. Бескид сів за камені й узяв у руки молотки.

Паді вийшов на середину сцени і став там, дивлячись під ноги. Бескида це вразило.

Крики помалу стихали.

А тоді геть затихли. Величезна зала наповнилася мовчанкою сотень людей, які затамували подих в очікуванні.

Пальці Паді ворухнулися.

Він узяв три простенькі акорди. А тоді підвів погляд.

— Привіт, Анк-Морпорку!

Бескид відчув, як музика здіймається хвилею за його спиною, й підхоплює його, й несе тунелем із полум’я, іскор і щастя. Він ударив по каменях. І музика закачала усіх. Нудль Від-Душі-Відриваю стояв надворі, щоби не змушувати себе слухати музику. Він курив сигару й проводив розрахунки на зворотному боці чека за лежалі черстві булочки.

Отже, що в нас тут. Нехай це буде надворі, тоді оренду викреслюємо. Нехай прийде десять тисяч людей, кожне купить по сосисці в