Террі Пратчетт - Душевна музика, Террі Пратчетт

Толоз. — Це афіші. Знаєте, що це значить? Він їх усюди порозвішував. А це значить, що коли ми попадемося тим з Гільдії...

— Музика вільна, — сказав Паді. — Вона мусить бути вільною.

— Що? Не в моєму місті!

— Але вона мала би, — наполягав Паді. — Люди не мусять платити, щоби грати музику.

— Точно! Малий правий! Сам я завжди так казав! Хіба я не казав? Точно вам кажу, завжди так і казав.

Із тіні в боковому проході з’явився Нудль. Із ним був троль, який, певно, був тим самим Хризопразом. Він не здавався таким уже кремезним чи навіть кряжистим. Насправді він був якимсь навіть гладеньким, ніби полірованим, мов галька на пляжі. Жодного лишайника.

А ще на ньому був одяг. Зазвичай тролі не носили одягу — хіба тільки форму чи робочий одяг. А так вони обходилися пов’язкою на стегна, де й тримали всяке. Але Хризопраз був у костюмі. Сидів він так, ніби його невдало скроїли. Хоча насправді скроєний той костюм був як треба, просто будь-який троль, навіть без одягу, видається невдало скроєним.

Хризопраз, прибувши до Анк-Морпорка, швидко засвоїв тутешні правила.

Почав він із повчального уроку: бити людей — це розбій. А от платити комусь, щоби вони били людей, — прибуткова справа.

— Хочу вас, хлопці, представити. Знайомтеся, Хризопраз. Мій давній приятель. Давно ми з ним знайомі. Правда ж, Хризе?

— Правда, — сказав Хризопраз і дружньо всміхнувся до Нудля, як от акули іноді всміхаються до тріски, з якою на якийсь час збіглися їхні маршрути. Невловна гра кремнієвих м’язів у кутиках його рота натякала на те, що дехто колись пошкодує про фамільярність.

— Пан Відриваю каже, що ви, хлопці, музиканти, яких ще світ не бачив. Чи усеньке у вас є, що вам треба?

Хлопці мовчки кивнули. Люди про всяк випадок не розтуляли при Хризопразові рота, щоби не засмутити. Звісно, це правило вони засвоювали тільки шляхом набуття певного досвіду — наприклад, коли чули у темному провулку фразу «Пан Хризопраз страшенно засмучений».

— Йдіть відпочиватки в гримероньку, — лагідно вів він. — Коли чогось забажатки, їстоньки чи питоньки, скажіть. — На пальцях у нього сяяли діамантові перстені. Бескид прикипів до них поглядом.

Гримерка поряд із нужником і наполовину заставлена пивними діжками. Толоз зачинив двері й сперся на них.

— Не треба мені грошей, — сказав він, — хай тільки живим відпустять, цього вистачить.

— Вам хема чого переймахифя, — завів своє Бескид.

— Ти не міг би нормально говорити, Бескиде? — попросив Паді.

— Я казав, вам нема чого перейматися, бо ваші зуби його не цікавлять, — сказав троль.

У двері постукали. Бескид різко затулив рота долонею, але виявилося, що то стукав Асфальт — він приніс тацю з напоями.

На таці було три сорти пива. А ще там були сендвічі з копченими щурами без шкірки й хвостів. І миска першосортного антрацитового коксу, посипаного попелом.

— Жуй старанно, — простогнав Толоз, коли Бескид узявся хрумтіти коксом. — Може, це востаннє.

— Може, ніхто не прийде, і нас відпустять, — сказав Бескид.

Паді пробігся пальцями по струнах. Акорди заповнили собою кімнату, й інші припинили жувати.

— Це магія якась, — похитав головою Бескид.

— Ви, хлопці, не бійтеся, — сказав Асфальт. — Якщо виникнуть проблеми, то по зубах інші дістануть, не ви.

Паді припинив грати.

— Які ще інші?

— Шо дивно, зара всі взялися грати музику, що качає. Пан Нудль ще один гурт покликав виступити. Типу для розігріву.

— Який?

— Звуть себе «Божевілля», — сказав Асфальт.

— А де вони? — спитав Бескид.

— Ну, як би це сказати... Приміром, ваша гримерка біля нужника, так?

За подертою завісою Довбень намагався налаштувати гітару. У цій простій процедурі йому заважало одразу кілька штук. По-перше, Блерт у якусь мить усвідомив, чого насправді хочуть його покупці, а тому, подумки попросивши вибачення перед предками-гітароробами, він вирішив присвятити час приклеюванню блискіток, а не робочим деталям інструментів. Коротше кажучи, він просто вбив з десяток цвяшків і натягнув між ними струни. Але насправді це була не така вже проблема, бо музичності в Довбні було стільки ж, скільки у закладеному носі.

Він дивився на Джимбо, Кивуна й Паскуду. Джимбо був їм за басиста (істерично хихочучи, Блерт просто узяв більшу колоду й накрутив на неї парканний дріт) і тепер розгублено завмер, занісши руку над гітарою.

— Шо не так, Джимбо?

— Та струна урвалася.

— Так у тебе ж там ще п’ять лишилось, нє?

— Угу. Але я шось типу як не знаю, як грати.

— Так ти й на шести не знав, нє? Вважай, тепер трохи менше не знаєш.

З-за завіси визирнув Паскуда.

— Довбне?

— Га?

— Там сотні людей! Сотні! І в багатьох гітари є. Вони ними типу як розмахують!

Гурт «Божевілля» прислухався до реву натовпу за завісою. У Довбневій довбешці було не так уже багато звивин, і вони переважно спілкувалися між собою стусанами, та одна з них усе-таки трохи ніяковіла від здогаду, що звук гурту «Божевілля», хоч і цілком непоганий, був трохи далеким від того, який Довбень чув у «Барабані» напередодні. Той звук спонукав його верещати й танцювати, а цей звук... як сказати... спонукав його верещати й потрощити барабани на Паскудиній голові, якщо чесно.

Кивун визирнув крізь шпарину між завісами.

— Йой, там кілька чарівників... тобто, там банда чарівників у першому ряду, — сказав він. — Я... точно вам кажу, чарівники вони, але, ну...

— От дурне, та ж ясно, що це вони, капелюхи в них гостроверхі, — сказав Довбень.

— А в одного гостроверхе... волосся, — промовив Кивун невпевнено.

Решта «Божевілля» притислася до шпарини.

— На вигляд, ніби ріг, як в однорога, тільки з волосся.

— А що це в нього на спині написано? — спитав Джимбо.

— Пише «НАРОДЖЕНИЙ РУНУВАТИ», — повідомив Довбень, який читав найшвидше з усіх учасників гурту й навіть не помагав собі пальцем.

— А в того кістлявого мантія-кльош, — завважив Кивун.

— Мабуть, із тих, старших.

— А ще в них усіх гітари! Думаєте, вони нас слухати прийшли?

— Та ж мабуть, — сказав Кивун.

— Жирна публіка, — сказав Джимбо.

— Ага, точно, жирна, — підтвердив Паскуда. — Цеє, а чого «жирна»?

— Це типу значить, що жиру можна натопити,