Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло

Важкі салдатські чоботи втрамбовували шляхи, жбрствили шосе, замішували серпневе болото.

Там, де йшли бої, похмуре обличчя землі віспою спороли гарматні, іржавіли в ній, тужачи за людською кров'ю, уламки чавуна і криці. Вночі за обрієм тяглись до неба ру-касті криваво-червоні заграви, зірницями вибухали села, містечка, міста. В серпні — коли визріває плід і достигають хліба, — небо, випране вітром, невсміхливо сіріло, зрідка гарні дні томили парною спекою.

Кінець серпня заходив. У садках густо жовтіло листя, від черенка наливалось передсмертним багрянцем, і здалека здавалось, що дерева — в шарпаних ранах і кровоточать рудою древесною кров'ю.

Григорій цікаво спостерігав зміни, що зазнавали товариші по сотні. Прохір Зиков, що допіру повернувся з шпиталю з рубцюватим слідом кованого копита на щоці, ще таїв у кутках вуст біль і нерозуміння, частіше лупав ласкавими телячими очима; Єгорка Жарков при всякій нагоді лаявся важкою сороміцькою лайкою, більше вживав стидких слів, і проклинав усе на світі; однохуторянин Григорія Омелян Грошов, серйозний і діловитий козак, весь якось обуглився, почорнів, безглуздо похахикував, сміх його був мимовільний, похмурий. Зміни відбувались на кожному обличчі, кожен на свій кшталт виношував у собі і ростив залізне насіння, посіяне війною, і всі разом молоді, щойно вирвані з станиць та хуторів козаки, в обставинах смертного жаху, що творився навколо, нагадували стеблинки скошеної трави, що в'яне, міняючи свої обриси.

Полк, виведений з лінії боїв, стояв на триденному відпочинку і його поповнювали козаки, що прибули з Дону. Сотня налагодилася йти купатись до поміщицького ставу, коли з станції, за три верстви від маєтку, вирущив великий загін кінноти.

Поки козаки третьої сотні дійшли до греблі, загін цей спустився узвозом і тепер ясно було видно, що кіннота — козаки. Прохір Зиков, вигинаючись, скидав на греблі гімна-' стівку; звільнивши голову, вдивився.

— Наші дончаки.

Григорій, мружачись, дивився на колону, що сповзала до маєтку.

— Маршові пішли.

— До нас, мабуть, поповнення.

— Певне, другу чергу підбирають.

— Глянь но, хлопці. Да це ж Степан Астахов! Онде, в третій лаві! — вигукнув Грошов і коротко, скрипуче, хахикнув.

— Підбирають і їхнього брата.

— А он Анікушка!

— Грицьку! Мелехов! Брат онде! Пізнав?

— Упізнав.

— Могорич з тебе, волоцюго, я перший пізнав.

Зібравши на вилицях брижі зморшок, Григорій удивлявся,

вгадуючи під Петром коня. "Нового купили",—подумав і перевів погляд на братове обличчя, дивно змінене давністю зустрічі, засмагле з підрізаними вусами пшеничного кольору і опаленими сонцем сріблястими бровами. Він пішов йому назустріч, скинувши кашкета, помахуючи рукою, як на муштрі. За ним з греблі ринули напівроздягнені козаки, обминаючи ламку порость пустостеблого діягелю і застаріле лопушиння.

Маршова сотня їхала, обминаючи садок, до маєтку, де розташувався полк. Вів її осавул, літній і кремезний, з свіже виголеною головою, дерев'яно-твердими загибами владного голеного рота.

"Хрипатий, мабуть, і злий", — подумав Григорій, усміхаючись братові і оглядаючи мельки міцно збиту постать осавула, горбоносого коня під ним, калмицької, видно, породи.

— Сотня! — брязкнув осавул чистим крицевим голосом.— Чотовими колонами, ліве плече вперед, марш!

— Здоров, братуха! — крикнув Григорій, усміхаючись Петрові, радісно хвилюючись.

— Слава богу. До вас.от. Ну, як?

— Нічого.

— Живий?

— Тим часом.

— Поклін від наших.

— Як там вони?

— Здорові.

Петро, спираючись долонею на зад кремезного яснорудої масти коня, всім корпусом повертався назад, водив усмішливими очима по Григорію, від'їздив далі — його затуляли запорошені спини інших, 'знайомих і незнайомих.

— Здоров, Мелехов! Поклон від хутора.

— І ти до нас? — щирився Григорій, пізнавши Михася Кошового по золотій брилі чуба.

— До вас. Ми, як кури на просо.

— Надзьобаєшся! Швидше тебе дзьобонуть.

— Ну-ну!

Від греблі в самій сорочці стрибав на одній нозі Єгорка Жарков. Він кособочився, розчепірюючи рогатив шаравари, намагався потрапити ногою в холошу.

— Здорово, станичники!

— Тю-ю-у! Так це ж Жарков Єгорка.

— Ей, ти, жеребець, мо' стриножили?

— Як мати там?

— Жива.

— Поклон шле, а гостинця не взяли, і так важко. — Єгорка з незвичайно серйозним обличчям вислухав відповідь і сів голим задом на траву, ховаючи зворушене обличчя,' не потрапляючи тремтячою ногою в холошу.

За фарбованою блакитною огорожею стояли напівроздяг-нені козаки; по той бік, дорогою, обсадженою каштанами, стікала в двір сотня — поповнення з Дону.

— Станице, здорово! '

;— Таже це ти, свате Олександре?

— Авжеж.

— Андріяне! Андріяне! Чортило клаповухий, не пізнаєш?

— Поклін від жінки, гей, службо!

— Спаси Христос.

— А де тут Борис Бєлов?

— В якій сотні був?

— У четвертій мов би.

— А відкіля він сам?

— З Затону, Вешенської станиці.

— Нащо він тобі здався? — втручається в летючу розмову третій.

— Значить, потрібний. Листа везу.

— Його, брат, недавно під Райбродами вбили.

— Та, ну?

— їйбо! Перед моїми очима. Під ліву пипку куля вдарила.

— Хто тут з вас з Чорної річки?

— Немає, проїжджай.

Сотня увібрала хвіст і вишикувалася серед двору. Гребля захрясла козаками, що знов почали купатися.

Трохи згодом надійшли й приїжджі з маршової сотні. Григорій сів поруч з братом. Відсиріла крихка глина на греблі важко тхнула мертвечиною, вогкістю. В березі зеленою травою зацвітала густа вода. Григорій бив в рубцях і брижах сорочки збезкровлені в'ялі воші, розказував:

— Я, Петре, стомився душею. Я тепер мов недобитий... Наче під жорнами побував, перем'яли вони мене і'виплюнули.— Голос у .нього жалісний, надтріснутий і борозна (її щойно, з почуттям внутрішнього остраху, помітив Петро) темніла навскоси, стікаючи чолом, незнайома, лякаючи якоюсь зміною, чужотою.

— Як воно? — спитав Петро, скидаючи сорочку, оголюючи біле тіло з рівно надрізаною смугою засмаги на шиї.

— А от, бачиш як, — захапався Григорій, і голос зміцнів у злобі, — людей нацькували, і не попадайся. Гірше вовків зробився народ. Злоба навколо. Мені тепер дз мається, якщо людину вкусю — сказиться.

— А тобі доводилось... убивати?

— Доводилось... — майже крикнув Григорій і зібгав і кинув під ноги сорочку. Потім довго м'яв пальцями горло, наче проштовхував .застрягле слово, дивився вбік.

— Говори! — наказав Петро, уникаючи й боячись зустрітись з братом очйма.

— Мене совість убиває. Я під Лешнювим заколов одного описом. Зопалу. Інакше не можна було... А навіщо я його зарубав?

— Ну?

— От і ну, зарубав нізащо чоловіка і болію через нього гада, душею. По ночах сниться, наволоч. Хіба я винний?

— Ти не оговтався ще. Почекай, воно все обійдеться.

— Ваша сотня — маршова? — спитав Григорій.

:— Чом? Ні, ми 27-го полку.

— А я думав — нам підмога.

Нашу сотню до якоїсь. піхотної дивізії пристьобують, це ми її доганяємо, а з нами маршова йшла, молодих до вас пригнали.

— Так. Ну, скупаймося.

Григорій, кваплячись, скинув шаравари, відійшов на гребінь греблі, брунатний, згорблено-стрункий, на погляд Петра, постарілий за час розлуки. Витягуючи руки, він сторч головою кинувсь у воду; важка пазелень хвилі зімкнулась над ним і розійшлась плесом. Він плив до групи козаків, що гоготали посередині, ласкаво ляскаючи долонями по воді, ліниво рухаючи плечима.

Петро довго здіймав натільний хрест і молитву, зашиту до матернього благословіння. Хрестика запхав під сорочку, війшов у воду з сторожкою огидливістю, помочив груди, плечі, охнувши пірнув і поплив, доганяючи Григорія; відокремившись, вони пливли разом до того берега, пісочаного, зарослого чагарником. Рух холодив, заспокоював, і Григорій, кидаючи помахи, говорив стримано, без недавньої пристрасти.

— Воші мене заїли. З туги. Я б дома тепер побував: так і полетів би, коли б крила були. Хоч одним оком глянув би. Ну, як там?

— Наталка в нас.

— А?

— Живе.

— Батько-мати як?

— Нічого. А Наталка, все тебе чекає.' Вона думку плекає, що ти до неї повернешся.

Григорій пирхкав і мовчки спльовував воду, що попала в рот. Повертаючи голову, Петро намагався глянути йому в вічі...

— Ти в лйстах 5срча поклони їй посилай. Тобою баба й дихає.

— Що ж вона... розірване хоче зв'язати?

— Та, як сказати... Людина своєю надією живе. Гарна бабочка. Строга. Шанується дуже. Щоб балощі які, або ще чого —немає за нею цього.

— Заміж би виходила.

— Дивне ти верзеш!

— Нічого не дивне. Так воно мусить бути.

— Справа ваша. Я в неї не втручаюсь.

— А Докійка?

— Відданиця, брате! Там за цей рік така вимахнулася, що

й не впізнаєш. >

— Ну? — повеселішавши, здивувався Григорій.

— Істинний бог! Віддадуть, заміж, а нам і вуса в горілку вмочити не доведеться. Вб'ють ще, туди їх мать!

— Мо4 й станеться.

Вони вилізли на' пісок і лягли поруч, спершись на лікті, гріючись під посуворілим сонцем. Мимо плив, до половини висовуючись з води, Мишко Кошовий.

— Лізь, Грицьку, в воду!

— Полежу, почекай.

Зариваючи в сипкий пісок жучка, Григорій спитав:

— Про Оксану що чувати?

— Перед тим, як проголосили війну, бачив її на хуторі.

— Чого вона туди забилась?

— Приїздила до чоловіка майно забирати.

Григорій кашлянув і поховав жучка, нагорнувши ребром долоні купку піску.

— Не балакав з нею?

— Привітався тільки. Вона гладка з себе, весела. Видно, легко живеться на панських харчах.

— Що ж Степан?

— Віддав її шмаття. Нічого повівся. Але ти його стережись. Мені переказували козаки, що п'яний Степан нахвалявся: як перший бій — дасть тобі кулю.

— Ага.

— Він тобі не подарує.

— Знаю.

— Коня собі справив, — звернув Петро розмову.

— Продали воли?

— Лисі. За сто вісімдесят. Купив за півтораста. Кінь хоч куди. На Цуцкані купили.

— Хліб як?

— Гарний. Не довелось от зібрати. Захопили.

Розмова звернула на хазяйство, втрачаючи напруженість.

Григорій жадібно вбирав в себе домашні новини. Жив під цю хвилину ними, похожий на колишнього норовистого і простого хлопця.

— Ну, давай, охолонемо — і вдягатись, — запропонував Петро, обмітаючи з вогкого живота пісок, здригаючись. Шкіра на спині його і руках взялась сиротами.

Ішли від ставка юрбою. Коло паркана, що відділяв садок від подвір'я маєтку, дігнав їх Астахов Степан. Він ідучи розчісував кістяним гребінцем скуйовджений чуб, заправляючи його під козирок, порівнявся з Григорієм.

—— Здорово, друзяко!

— Здоров, — відстав трохи Григорій, зустрічаючи його 'ірохи збентеженим, з провинкою, поглядом.

— Не забув про мене?

— За малим.