Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

За од­ним пок­ривд­же­ним всту­па­ло­ся де­сять то­ва­ри­шів, до них не раз при­лу­чу­ва­ло­ся ще дру­гих де­сять з дру­гих ко­шар, і всі во­ни юр­бою вва­лю­ва­ли­ся до кан­це­ля­рії, обс­ту­па­ли ка­сієра, кри­ча­ли, до­по­ми­на­ли­ся пов­ної вип­ла­ти, гро­зи­ли і зви­чай­но ста­ви­ли на своїм. Жи­ди зра­зу ки­да­ли­ся, кри­ча­ли, гро­зи­ли й со­бі ж, але, ви­дя­чи, що ріп­ни­ки не ус­ту­па­ють і не пуд­жа­ються, але про­тив­но, чим­раз більше роз’ятрю­ються, ус­ту­па­ли. Во­ни на­ра­зі ще не приз­на­ва­ли­ся са­мі со­бі, що по­ло­же­н­ня ста­ло вже не те і мо­же ста­ти­ся гріз­не,- во­ни ще, а особ­ли­во дріб­ні і ве­ли­кі влас­тив­ці, по­ход­жа­ли со­бі гор­до по Бо­рис­ла­ву, спиш­на по­зи­ра­ли на ро­біт­ни­ків і ра­діс­но за­ти­ра­ли со­бі ру­ки, чу­ючи, що го­лод по се­лах зма­гається, ви­дя­чи, що лю­дей з кож­дим днем більше при­бу­ває до Бо­рис­ла­ва. Ще во­ни й не по­ду­му­ва­ли ні о чім, як тільки о своїх спе­ку­ля­ці­ях, ще й не сни­ло­ся їм, що ро­біт­ни­ки мо­жуть яким-не­будь спо­со­бом пе­ре­бур­ка­ти їм їх пла­ни і до­пім­ну­ти­ся се­ред тої по­го­ні за зо­ло­том та­кож і сво­го кус­ни­ка. Ще во­ни спа­ли спо­кій­но і не чу­ли чим­раз го­лос­ні­шо­го го­мо­ну вни­зу, не чу­ли по­ну­рої ду­хо­ти в воз­ду­сі, кот­ра зви­чай­но за­ля­гає пе­ред бу­рею.

І скоїла­ся то­та важ­на пе­ре­мі­на се­ред бо­рис­лавських ро­біт­ни­ків нес­по­ді­ва­но швид­ко. Аж са­мі на­ші зна­ко­мі поб­ра­ти­ми, кот­рі да­ли пер­ший тов­чок до тої пе­ре­мі­ни, аж са­мі во­ни зди­ву­ва­ли­ся, ви­дя­чи, яким го­лос­ним від­го­ло­сом лу­на­ють по Бо­рис­ла­ву їх сло­ва. На­віть са­мі не­до­вір­ли­ві з-по­між них, кот­рі не­ра­до гля­ді­ли на пе­ре­мі­ну в ці­лях і ро­бо­ті поб­ра­тимст­ва, на­віть бра­ти Ба­са­ра­би, ви­дя­чи, як пильно ха­па­ють ріп­ни­ки їх сло­ва і як жи­во роз­ви­ва­ють їх да­лі по-сво­му, по­ча­ли щи­рі­ше прис­та­ва­ти до но­во­го ру­ху. Во­ни ви­ді­ли, що Бе­недьо і Ста­сю­ра пра­вду го­во­ри­ли, ка­жу­чи, що тре­ба вий­ти з до­те­пе­рішнього тіс­но-круж­ко­во­го поб­ра­тимст­ва і по­нес­ти своє сло­во і свою дум­ку між ши­ро­ку гро­ма­ду, а те­пер пе­ре­ко­на­ли­ся, що се­ред тої гро­ма­ди грунт доб­ре при­го­то­ва­ний під за­сів та­ко­го сло­ва, і що сло­во то­то че­рез роз­ши­рен­ня в гро­ма­ді не то що не стра­тить ні­чо­го, але, про­тив­но, на­бе­ре ве­ли­кої си­ли. Впро­чім, бра­ти Ба­са­ра­би, а за ни­ми й де­які дру­гі зав­зя­ті­ші поб­ра­ти­ми не ста­ва­ли око­неч­но на тім, що ра­див Бе­недьо, а ду­ма­ли так, що ко­ли б не вда­ла­ся Бе­недьова ра­да (а в її уда­чу во­ни й те­пер ще ма­ло ві­ри­ли), то то­ді мож­на бу­де по­вер­ну­ти ці­лу ве­ли­чез­ну си­лу збен­те­же­ної ро­біт­ницької гро­ма­ди на ін­ше ді­ло, на те ді­ло, для кот­ро­го во­ни в пер­шім по­чат­ку зав’яза­ли своє поб­ра­тимст­во. То­му-то во­ни по дов­шій роз­ва­зі не ті­ль­ки не ба­ну­ва­ли на Бе­не­дя за те, що своїми ра­да­ми від­вів поб­ра­тимст­во від йо­го пер­віс­но­го нап­ря­му і поп­ро­ва­див йо­го за со­бою по ін­шій стеж­ці,- а про­тив­но, во­ни бу­ли йо­му вдяч­ні за те, що, ми­мо своєї ві­до­мос­ті, він прий­няв­ся єдна­ти для їх ці­лей більшу си­лу і прий­няв на се­бе про­від­ницт­во ту­ди, ку­ди во­ни до­сі не ос­мі­лю­ва­ли­ся сту­пи­ти. Во­ни, про­то, взя­ли­ся щи­ро пра­цю­ва­ти для Бе­недьових ду­мок, зна­ючи, що ко­ли б уда­ло­ся ті дум­ки впов­ні пе­ре­вес­ти, то по до­ро­зі зро­би­лось би й те, чо­го во­ни ба­жа­ли; а ко­ли не вдасться Бе­недьова дум­ка, то спов­нен­ня їх пер­віс­ної ці­лі бу­де то­ді ще пев­ні­ше. Зна­читься, сяк чи так, а Бе­недьо, пра­цю­ючи для всіх ро­біт­ни­ків, пра­цю­вав і для них.

Зато яке жит­тя, який рух пі­шов те­пер у не­ве­лич­кій ха­ті край Бо­рис­ла­ва, де жи­ли Ма­тій і Бе­недьо. Що­день ве­чо­ра­ми при­хо­ди­ли поб­ра­ти­ми, по два, по три, роз­по­ві­да­ли, як іде ді­ло, як прий­ма­ють ріп­ни­ки їх сло­ва, як до­ма­га­ються ра­ди, як вис­ту­па­ють про­ти жи­дів. На­ра­ди три­ва­ли не раз до­сить дов­го, і пе­ред очи­ма на­ших зна­ко­мих чим­раз яс­ні­ше вид­ні­ла­ся до­ро­га, кот­рою да­лі тре­ба сту­па­ти. Ще в са­мім по­чат­ку, ко­ли на­ші поб­ра­ти­ми рі­ши­ли вер­бу­ва­ти до сво­го поб­ра­тимст­ва ши­ро­ку гро­ма­ду бо­рис­лавських ріп­ни­ків, во­ни ці­лі два ве­чо­ри на­рад­жу­ва­ли­ся над тим, як се по­ча­ти, що­би й най­лег­ше до­ка­за­ти сво­го, і не звер­ну­ти пе­ред­час­но на се­бе ува­гу. То­ді ще в жи­вій пам’яті бу­ли пе­рес­лі­ду­ван­ня і ареш­ту­ван­ня по­ля­ків - учас­ни­ків повс­тан­ня 1863 р., і де­які поб­ра­ти­ми ви­ра­зи­ли свій страх, що­би в ра­зі вик­рит­тя по­лі­ція не на­сі­ла на них і не об­ви­ни­ла їх о який бунт,- а в та­кім ра­зі і вся ро­бо­та про­па­ла би за ні за що. Вкін­ці Бе­недьо по­ра­див так: в пер­шім по­чат­ку під­да­ва­ти ро­біт­ни­кам свої дум­ки не­мов збо­ку, слу­чай­но, по­вільно, а упер­то, в кож­дій роз­мо­ві, бу­ди­ти у всіх по­чут­тя сво­го бід­но­го, нуж­ден­но­го по­ло­жен­ня і за­ра­зом по­ка­зу­ва­ти всім в дальшій да­ле­чи­ні мож­ність поп­ра­ви. Та­ким спо­со­бом,- го­во­рив Бе­недьо,- між людьми про­ки­неться нес­по­кій, розд­раз­нен­ня, ба­жан­ня поп­ра­ви,- од­ним сло­вом, вит­во­риться се­ред ма­си ріп­ни­ків нап­ру­жен­ня, кот­ре, зруч­но під­дер­жа­не і по­більшу­ва­не, дасться у від­по­від­ній хви­лі по­вер­ну­ти рап­том і з ве­ли­кою си­лою в ді­ло. То­та ра­да ду­же впо­до­ба­ла­ся всім поб­ра­ти­мам, і во­ни при­рек­ли за нею пос­ту­па­ти. Не прой­шло й двох не­діль, а ціль то­та бу­ла май­же впов­ні осяг­не­на. Ро­біт­ни­ки по ро­бо­ті юр­ба­ми хо­ди­ли по Бо­рис­ла­ві, го­мо­ня­чи та на­рад­жу­ючись; шин­ки пус­ті­ли чим­раз бі­ль­ше, а розд­раз­не­няя і не­су­по­кій між на­ро­дом чим да­лі зма­га­ли­ся, і не­тер­пе­ли­ві поб­ра­ти­ми чим­раз го­лос­ні­ше до­ма­га­ли­ся, щоб уже раз вис­ту­пи­ти їм од­вер­то і взя­ти на се­бе про­від­ницт­во в ши­ро­кім ро­біт­ницькім ру­ху. Але Бе­недьо, а за ним і бра­ти Ба­са­ра­би сто­яли на тім, що тре­ба ще тро­хи пі­дож­да­ти, по­ки ви­ще і бур­ли­ві­ше не би­ти­муть хви­лі ро­біт­ницько­го розд­раз­нен­ня.

А хви­лі ті, дви­га­ні прав­ди­вою нуж­дою і при­тис­ком, під­ду­ва­ні зруч­но пе­ку­чо-прав­ди­ви­ми сло­ва­ми поб­ра­ти­мів, би­ли чим­раз ви­ще і бур­ли­ві­ше. Прос­тий чо­ло­вік - во­рог уся­ко­го дов­го­го дум­ку­ван­ня та мір­ку­ван­ня. Прав­да, влас­ним ро­зу­мом не швид­ко він до­хо­дить до яс­ної око­неч­ної дум­ки, то­миться дов­го за­сів­шою йо­му в го­ло­ву гад­кою,- але ко­ли во­на уся­деться і про­яс­ниться у нього, зло­житься в око­неч­ний, твер­дий і яс­ний об­раз,- то­ді вже йо­му не до за­бав­ки, не до мір­ку­ван­ня, то­ді він усею си­лою свой­ого єстества преться зро­би­ти дум­ку свою ді­лом, то­ді ко­неч­на бо­ротьба між ним а про­тив­ни­ка­ми йо­го мис­лі. Отак са­мо бу­ло й тут. Ба­чи­лось би, і не­ве­ли­ка річ чо­ло­ві­ко­ві, терп­ля­чо­му що­ден­ну нуж­ду та крив­ду, прий­ти до по­чут­тя тої нуж­ди і крив­ди,- а пре­цінь як піз­но прий­шли до то­го по­чут­тя бо­рис­лавські ро­біт­ни­ки! І ба­чи­лось би, що́ та­ко­го ве­ли­ко­го в тім по­чут­ті, са­мім без­від­рад­нім та сум­нім! А між тим яко­го не­су­по­кою на­ро­би­ло, яку бу­рю під­ня­ло во­но в го­ло­вах усіх ро­біт­ни­ків! І швид­ко з без­від­рад­но­го та сум­но­го чут­тя ви­ро­ди­ло­ся гріз­не зав­зят­тя, ми­мо­вільна друж­ність і не­по­кір­ли­вість своїм кривд­ни­кам. Від слів по­ча­ло до­хо­ди­ти до діл. От од­но­го дня про­нес­ла­ся по Бо­рис­ла­ві вість, що там а там ро­біт­ни­ки по­тур­бу­ва­ли в які­мось за­вул­ку ка­сієра, кот­рий за­мість зви­чай­них двох цен­тів по­ло­жив со­бі