Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

зло­ві­що стри­жуть своїми щип­чи­ка­ми та пру­ча­ють своїми лап­ка­ми. Хто йо­го знає, до чо­го се все і що та­ке го­то­виться в пчо­ля­чім царст­ві? Тру­ти, пев­но, то­го не зна­ють і по-давньому, си­тенько наївши­ся, гор­до поб­реньку­ють со­бі, про­ход­жу­ю­чи­ся по­між на­пов­не­ні ме­до­ві ко­мо­ри та ви­хо­дя­чи що день бо­жий в по­лудне на верх улія пог­рі­ти­ся на со­ніч­ку, по­ди­ха­ти сві­жим воз­ду­хом, розп­ра­ви­ти і роз­ма­ха­ти не­ро­бу­чі кри­леч­ка…

От та­ке са­ме по­ча­ло ді­яти­ся і в Бо­рис­ла­ві в кілька день по опи­са­ній ви­ще на­ра­ді. Хто йо­го знає, від­ки й як, до­сить то­го, що но­вим ду­хом по­ві­яло в Бо­рис­ла­ві. І ко­ли зви­чай­но но­ва хви­ля сві­жо­го воз­ду­ху най­пер­ше і най­сильні­ше за­міт­на в го­ріш­ніх верст­вах, то тут ста­ло­ся зов­сім про­тив­но. Спід­ні, гус­ті і сі­рі верст­ви пер­ші по­чу­ли но­вий по­вів, пер­ші стре­пе­ну­ли­ся від нього. І хто йо­го знає, від­ки й як во­но по­ча­ло­ся! Ні з сього ні з то­го при кор­бах, при млин­ках, при ма­га­зи­нах вос­ко­вих, по шин­ках при го­ріл­ці - усю­ди по­ча­ли­ся між ріп­ни­ка­ми роз­мо­ви о тім, як то всім тяж­ко жи­ти, яка тяж­ка ро­бо­та в Бо­рис­ла­ві і як жи­ди без су­ду, без пра­ва, по своїй во­лі ури­ва­ють чим­раз більше з плат­ні, крив­дять, і ту­ма­нять, і пош­тур­ку­ють, і ще й вис­мі­ю­ють об­ду­ре­них ро­біт­ни­ків. І ніх­то не був би міг ска­за­ти, від ко­го по­ча­ли­ся ті бе­сі­ди, бо у кож­до­го всі ті важ­кі іс­то­рії здав­на гли­бо­ко за­кар­бо­ва­ні бу­ли на влас­ній шкі­рі і стверд­же­ні влас­ним дос­ві­дом. Раз по­чав­ши­ся, роз­мо­ви ті вже не вти­ха­ли, а ши­ри­ли­ся чим­раз да­лі, ста­ва­ли чим­раз дуж­чі і го­лос­ні­ші. Всі лю­ди не­мов­би аж ни­ні по­ба­чи­ли своє сум­не, без­ви­хід­не по­ло­жен­ня, не хо­ті­ли й го­во­ри­ти о ні­чім дру­гім, і кож­да їх роз­мо­ва кін­чи­ла­ся бо­лющим важ­ким пи­тан­ням: - «Гос­по­ди, чи вже ж так нам віч­но му­чи­ти­ся? Нев­же ж не­ма для нас ви­хо­ду? Нев­же ж не мож­на то­му лиху по­ра­ди­ти?» - Але по­ра­ди не бу­ло ні­від­ки. А роз­мо­ви, про­те, не вти­ха­ли, про­тив­но - ста­ва­ли чим­раз го­лос­ні­ші і різ­чі. Лю­ди, кот­рі зра­зу го­во­ри­ли о свой бі­ді рів­но­душ­но, мов о не­ми­ну­чім за­су­ді бо­жім, при ближ­чій роз­ва­зі і по дов­ших роз­мо­вах з зна­ко­ми­ми, щи­ри­ми при­яте­ля­ми та стар­ши­ми ріп­ни­ка­ми або вза­га­лі бу­ва­ли­ми людьми, по­ча­ли пе­ре­ко­ну­ва­ти­ся, що так во­но не є, що ли­ху мож­на би по­мог­ти, але не ви­дя­чи і не зна­ючи, як би мож­на по­мог­ти, по­ча­ли не­тер­пи­ти­ся, ста­ва­ли розд­раз­не­ні, хо­ди­ли і го­во­ри­ли мов в га­ряч­ці, ха­па­ли пильно кож­де сло­во, кот­ре мог­ло їм про­яс­ни­ти їх безп­рос­віт­нє по­ло­жен­ня. Аж до най­дальших ха­ток, до най­тем­ні­ших за­ка­мар­ків до­хо­ди­ли ті роз­мо­ви, роз­бі­га­ли­ся на всі бо­ки, мов огонь по су­хій со­ло­мі. Ма­лі хлоп’ята-лип’ярі, дів­ча­та та мо­ло­ди­ці, що в ко­ша­рах ви­би­ра­ли віск з гли­ни,- і ті за­го­во­ри­ли о бід­нос­ті сво­го по­ло­жен­ня, о тім, що кон­че тре­ба їм де­як ра­ди­ти­ся з со­бою і шу­ка­ти для се­бе ря­тун­ку.

- І ти тої са­мої спі­ваєш? - го­во­ри­ли не раз стар­ші ріп­ни­ки, всмі­ха­ючи­ся та слу­ха­ючи на­рі­кан­ня мо­ло­дих хло­па­ків.

- От так, ні­би­то нам не та­ка са­ма бі­да, як і вам? - від­по­ві­да­ли мо­ло­ді.- Та бо нам ще гір­ше, ніж вам! Вас і не так бо­р­зо відп­рав­лять від ро­бо­ти, вам і не так жи­во з плат­ні ур­вуть, а хоть і ври­ва­ють, то все-та­ки вам більша пла­та, ніж нам. А їсти ми пот­ре­буємо так са­мо, як і ви!

- Але хто ж вас на­вів на та­кий ро­зум, що тре­ба со­бі який ра­ту­нок да­ва­ти?

- А хто нас мав на­во­ди­ти? Ні­би­то чо­ло­вік і сам не знає, що як пе­че, то тре­ба прик­ла­да­ти зим­но­го? Та й ще як­би-то не так ду­же пек­ло! А то ви­ди­те, до­ма го­лод, не за­ро­ди­ло ні­чо­го, та­то й ма­ма там десь пух­нуть та мруть з го­ло­ду, га­да­ли, чей хоть ми ту де­що за­ро­би­мо, що са­мі про­жиємо і їм хоть що­то по­мо­же­мо, а ту от що! І на тілько не мо­же­мо за­ро­би­ти, що­би са­мим про­жи­ти в тій прок­ля­тій ямі! На­ро­ду на­тис­ло­ся, за ро­бо­ту тяж­ко пла­та ма­ла і чим­раз ще мен­шає, а ту ще зло­дії жи­ди хлі­ба не до­во­зять, до­рож­ню от яку зро­би­ли: до хліб­ця до­ку­пи­ти­ся тяж­ко! Ну, ка­жіть са­мі, чи мож­на так жи­ти? Рад­ше вже або зов­сім від­ра­зу зги­ну­ти, або де­як по­ра­ту­ва­ти­ся!

В та­ких сло­вах ве­ли­ся зви­чай­но роз­мо­ви між ріп­ни­ка­ми, і та­кі під­но­си­ли­ся жа­ло­би з усіх бо­ків. Сло­ва та­кі му­си­ли траф­ля­ти до пе­ре­ко­нан­ня кож­до­му, хто мав і на своїх пле­чах дви­га­ти чи­ма­лий тя­гар влас­ної своєї нуж­ди. Осо­бис­та крив­да, осо­бис­та нуж­да і гри­жа кож­до­го ро­біт­ни­ка пе­ре­ка­зу­ва­ла­ся дру­гим, ста­ва­ла­ся част­кою за­гальної крив­ди і нуж­ди, до­ли­ва­ла­ся, мов крап­ли­на до боч­ки, до су­ми за­галь­них жа­лоб. І все те, з од­но­го бо­ку, да­ви­ло і пу­та­ло лю­дей, неп­ри­вич­них до важ­кої пра­ці мис­лен­ня, але, з дру­го­го бо­ку, драз­ни­ло і лю­ти­ло їх, роз­ру­шу­ва­ло не­рух­ли­вих та рів­но­душ­них, роз­буд­жу­ва­ло ожи­да­ння і на­дії, а чим ви­ще наст­роєні бу­ли ожи­да­ння і на­дії, тим більше ува­ги звер­та­ли лю­ди на своє по­ло­жен­ня, на кож­ду, хоть і як ма­ло­важ­ну, по­дію, тим більше ста­ва­ли враз­ли­ві на кож­ду но­ву несп­ра­вед­ли­вість і крив­ду. Свар­ки між ро­біт­ни­ка­ми а жи­да­ми-над­зір­ця­ми ста­ва­ли те­пер чим­раз час­ті­ші. Жи­ди ті при­вик­ли бу­ли від­дав­на вва­жа­ти ро­біт­ни­ка за ху­до­би­ну, за річ, кот­ру мож­на вту­ри­ти, де хо­четься, коп­ну­ти но­гою, ви­ки­ну­ти, ко­ли не спо­до­бається, суп­ро­ти кот­рої сміш­но на­віть го­во­ри­ти о якімсь людськім об­ход­жен­ні. А й ро­біт­ни­ки са­мі, зви­чай­но ви­бір­ки з най­бід­ні­ших, від­ма­леньку при­би­тих та в нуж­ді за­ни­ді­лих лю­дей із око­лич­них сіл, зно­си­ли тер­пе­ли­во то­ту на­ру­гу, до якої приз­ви­ча­юва­ло їх тяж­ки­ми товч­ка­ми від ди­тинст­ва їх убо­ге жит­тя. Прав­да, ча­сом лу­ча­ли­ся і між ни­ми див­ним спо­со­бом уці­лів­ші міц­ні не­по­ла­ма­ні на­ту­ри, як от бра­ти Ба­са­ра­би, але їх бу­ло ма­ло, і бо­рис­лавські жи­ди ду­же їх не лю­би­ли за їх не­по­кір­ли­вість і ост­рий язик. Але те­пер на­раз по­ча­ло все змі­ню­ва­ти­ся. Най­смир­ні­ші ро­біт­ни­ки, хлоп­ці й дів­ча­та, кот­рих до­сі мож­на бу­ло без най­мен­шої унім­нос­ті крив­ди­ти і ганьби­ти,- і ті за­мість дав­ніх жа­ліб­них мін, просьб і сліз, ста­ви­ли­ся те­пер до жи­дів ост­ро та гріз­но. А що най­див­ні­ше, то те, що в ко­ша­рах, де по­пе­ре­ду кож­дий тер­пів, ро­бив і жу­рив­ся сам про се­бе, яки­мось чу­дом вро­ди­ла­ся друж­ність і спі­ву­час­тя всіх за од­ним, од­но­го за всі­ми. Не­нас­тан­на жи­ва об­мі­на ду­мок, по­чут­тя влас­ної не­до­лі, зміц­не­не і під­не­се­не по­чут­тям не­до­лі дру­гих, ви­ро­ди­ло то­ту друж­ність. Ско­ро тільки жид при­че­пив­ся несп­ра­вед­ли­во до ро­біт­ни­ка, по­чав ні з сього ні з то­го ла­яти та ганьби­ти йо­го - вся ко­ша­ра об­ру­шу­ва­ла­ся на жи­да, при­ти­шу­ва­ла йо­го то лай­кою, то нас­мі­ха­ми, то пог­ро­за­ми. При тиж­не­вих вип­ла­тах по­ча­ли­ся те­пер чим­раз бур­ли­ві­ші та гріз­ні­ші кри­ки.