Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

знов якось га­ряч­ко­во-бо­ліс­но пе­ре­хо­пив При­й­де­во­ля,- не бо­юся ко­мі­сії! Що ко­мі­сія? Ме­ні здаєся на­віть, що як­би ко­мі­сія… теє… викрила, то ме­ні би лек­ше бу­ло!

- Тьфу, най бог бо­ро­нить, ти що та­ке то­ро­чиш?

- Послухай ли­шень, Се­ню,- шеп­тав Прий­де­во­ля, на­хи­ли­в­ши­ся до нього і су­до­рож­но стис­ка­ючи своєю креп­кою ру­кою йо­го пле­че,- ме­ні здаєся, що той… жи­док, знаєш… той, що в ямі по­гиб, що він не був ви­нен, що то кот­рий­сь дру­гий усе зро­бив, або­що!

- Як? Як? От та­кож щось! Хі­ба ж він не був при тім?

- Так, так, був і смі­яв­ся на­віть, але чи вже за то­то смерть, що смі­яв­ся? А мо­же, він не ро­бив ні­чо­го, а тілько там­то­ті?

- Але від­ки то­бі та­кі дум­ки до го­ло­ви при­хо­дять, хлоп­че? - за­пи­тав­ся за­чу­ду­ва­ний Сень.- Впав батько зго­ри, дідько го бе­ри! По­гиб той, ну і доб­ре!

- Але як він не ви­нен? Знаєш, як я зди­бав йо­го, і вхо­пив у ру­ки, і він по­чув, до чо­го се во­но йде, то так спи­щав: «Да­руй жит­тя, да­руй!» А як я в тій же хви­лі пхнув йо­го… зна­єш… то він тілько зой­кнув: «Не ви­нен, не ви­нен!» Від­так за­дуд­ні­ло, зат­рі­ща­ло, я по­ле­тів геть. Але той го­лос єго все за мною, все в ме­ні, так і чую йо­го! Гос­по­ди бо­же, що я зро­бив! Що я зро­бив!

Бідний па­ру­бок за­ла­му­вав ру­ки. Сень дар­ма ста­рав­ся по­ті­ши­ти йо­го. Йо­му все зда­ва­ло­ся, що вки­не­ний в яму ка­сі­єр був не вин­ний.

- Ну, як той був не вин­ний, то ти поп­рав­ся,- ска­зав вкін­ці роз­злоб­ле­ний Сень,- і піш­ли й вин­них тою са­мою до­ро­гою! Най не вин­ний дар­мо не по­ку­тує!

Ті сло­ва бу­ли мов удар обу­ха для Прий­де­во­лі. Ог­лу­ше­ний ни­ми, він по­хи­лив го­ло­ву і знов за­тис­ся в свій кут, не го­во­ря­чи й сло­ва.

А між тим поб­ра­ти­ми кін­чи­ли на­ра­ду.

- Головна річ те­пер,- го­во­рив Бе­недьо,- вер­бу­ва­ти лю­дей до на­шої кум­па­нії. Хто з ким на ро­бо­ті стоїть, або в ши­н­ку здиб­ле­ся, або на ву­ли­ці роз­ба­ла­каєся, за­раз і нав’язу­ва­ти о тім! Все роз­ка­зу­ва­ти: яка пла­та нуж­ден­на і який ра­ту­нок мож­ли­вий. І склад­ки зби­ра­ти. Я га­даю, що­би кож­дий зби­рав між своїми зна­ко­ми­ми, а наз­би­ра­не що­ве­чо­ра від­да­вав го­лов­но­му ка­сієро­ві, кот­ро­го ту ни­ні тре­ба виб­ра­ти.

- Добре, доб­ре, тре­ба виб­ра­ти ка­сієра! - гу­ка­ли всі.- Ану, ко­го би ту на ка­сієра?

Радили то сього, то то­го, вкін­ці ста­ло на тім, що не­ма ліп­шо­го ка­сієра, як Сень Ба­са­раб.

- Що,- ска­зав неп­ри­яз­но Сень, по­чув­ши се,- я мав би бу­ти ва­шим ка­сієром? Ні­ко­ли! Я від­ни­ні й зов­сім не хо­чу на­ле­жа­ти до вас! Ані я, ані мій брат.

- Не хо­чеш на­ле­жа­ти? А то чо­му? - скрик­ну­ли всі.

- Бо ви зсту­паєте з тої до­ро­ги, на кот­ру раз ста­ли при здо­ро­вій зас­та­но­ві. Я своєї до­ро­ги не по­пу­щу­ся!

- Але хто ж яку до­ро­гу змі­няє? - ска­зав Анд­русь.- Ту зов­сім ні­чо­го не змі­няєся!

- Що? І ти з ни­ми? - від­по­вів по­ну­ро Сень.

- Так! З ни­ми!

- А при­ся­гу за­був?

- Ні, не за­був.

- А но­га­ми топ­чеш, хоч і не за­був.

- Не топ­чу! - Пос­лу­хай ли­шень і не фу­рі­яч­ся!

І Анд­русь при­с­ту­пив до нього і по­чав щось сти­ха го­во­ри­ти йо­му до ву­ха, що зра­зу, ба­чи­ло­ся, не при­па­да­ло йо­му до сма­ку. Але чим да­лі, тим більше ви­по­год­жу­ва­ло­ся Се­не­ве ли­це, і вкін­ці май­же ра­діс­но скрик­нув він:

- А, ко­ли так, то доб­ре! А я, дур­ний, і не до­га­дав­ся! Здо­ро­ві, поб­ра­ти­ми, бу­ду ва­шим ка­сієром і на­ді­юсь, що не по­жа­луєте­ся на ме­не!

- А те­пер ще од­но,- ска­зав сильним, ра­діс­ним го­ло­сом Бе­недьо, кот­рий ни­ні рап­том з зви­чай­но­го поб­ра­ти­ма став не­мов го­ло­вою і про­від­ни­ком усіх.- Поб­ра­ти­ми-то­ва­ри­ші! Ви знаєте, я прос­тий ро­біт­ник, як усі ви, ви­ріс в бі­ді і нуж­ді,- бід­ний му­лярський по­міч­ник і більше ні­чо­го. Нес­по­ді­ва­но й неп­ро­ше­но впа­ла на ме­не жи­дівська лас­ка, і ме­не Гам­мерш­ляг пос­та­вив май­ст­ром, а да­лі й бу­дов­ни­чим ко­ло но­вої наф­тар­ні. Дя­ку­ва­ти му не маю за що, бо я го не про­сив о лас­ку, а тілько йо­му ж з то­го ко­ристь, що не пот­ре­бує ок­ре­мо бу­дов­ни­чо­го пла­ти­ти. А ме­ні дає по три ринські ден­но,- як на ме­не, бід­но­го ро­біт­ни­ка, то се су­ма ду­же ве­ли­ка. У ме­не в Дро­го­би­чі бід­на ста­ра ма­ти,- їй му­шу піс­ла­ти що­тиж­ня час­точ­ку з сво­го за­ріб­ку, не­хай два ринські, дру­гі два ринські спот­ре­бую че­рез тиж­день для се­бе, зна­читься, ли­шаєся за кож­дий тиж­день ще штир­над­цять ри­н­ських. Усе те я обі­ця­юсь да­ва­ти до на­шої ка­си!

- Гурра! - зак­ри­ча­ли поб­ра­ти­ми.- Най жиє поб­ра­тим Бе­недьо!

- Я та­кож обі­цяю по ринсько­му на тиж­день!

- Я по п’ять шіс­ток!

- Я по п’ять шіс­ток!

- Ось мої три шіст­ки!

- Ось мої!

- Ось мої!

Бенедьова бе­сі­да, а ще більше йо­го прик­лад роз­бу­ди­ли у всіх за­пал і охо­ту. Сень Ба­са­раб туй-та­ки зіб­рав на по­ча­ток де­що гро­шей, а Прий­де­во­ля, кот­рий знав кри­хіт­ку письма і кот­ро­го Сень уп­ро­сив со­бі за по­міч­ни­ка, поп­риз­на­чу­вав сто­лярським олов­цем на кус­ни­ку бі­бу­ли з тю­тю­ну, що хто дав.

Весело ро­зій­шлись поб­ра­ти­ми, ра­діс­ні на­дії ви­ри­на­ли в їх го­ло­вах з-по­за тем­них те­пе­ріш­ніх су­мо­ро­ків і пес­ти­ли їх щи­рі сер­ця, мов схід сон­ця ро­же­вим блис­ком кра­сить пус­ті ка­ме­нис­ті і су­мо­ви­ті вер­ши­ни Бес­ки­ду.

 

 

 

Восени, ко­ли цві­ти вже по­відц­ві­та­ли, спадь не па­де, і жни­во пчо­ля­че скін­чи­ло­ся, по­чи­нається на який­сь час го­лос­не, га­мір­ли­ве жит­тя в улі­ях. Пчо­ли, так як і хре­ще­ний на­род, скін­чив­ши свою не­лег­ку ро­бо­ту, люб­лять по­гу­то­ри­ти, зіб­ра­ти­ся куп­ка­ми пе­ред оч­ка­ми та ко­ло зат­во­рів, по­го­мо­ні­ти та пот­рі­па­ти крильця­ми. Зра­зу зов­сім ще не мож­на по­ро­зу­мі­ти, що́ во­но та­ке і до чо­го йде. Ще в улію не ста­ло­ся ні­чо­го но­во­го. Ще кілька пильні­ших ро­біт­ниць упер­то ви­лі­та­ють що­день на по­ле, що­би по ці­ло­ден­нім шу­кан­ні вер­ну­ти ве­чо­ром до­мів з не­ве­лич­ким здо­бут­ком на лап­ках. Ще си­ті тру­ти гор­до поб­реньку­ють со­бі, про­ход­жу­ючи­ся по­між на­пов­не­ні ме­до­ві ко­мо­ри та ви­хо­дя­чи що день бо­жий в по­луднє на верх улія пог­рі­ти­ся на со­неч­ку, по­ди­ха­ти сві­жим воз­ду­хом, розп­ра­ви­ти і роз­ма­ха­ти не­ро­бу­чі кри­леч­ка. Ще ба­читься, ціл­ко­ви­тий су­по­кій, при­мір­на зго­да в улію. А між тим уже в улію ін­шим ду­хом по­ві­яло. Пчо­ли-ро­біт­ни­ці якось таємни­чо ше­по­чуть по­між со­бою, якось пі­доз­рен­но по­хи­ту­ють го­лов­ка­ми, якось