Андрій Микулін - Концентраційні табори в Совєтському Союзі, Андрій Микулін

його з родиною на Волині 1945 р. і вивезло в Казахстан (околиця Караганди) до села Майкудука. Населення Караґанди, за його ствердженням, складається з 16 000 осіб, половина якого — це інші національності, вивезені з рідних земель до Казахстану. 1947 р. в околиці Караганди, під конвоєм, привезено тисячі українських родин, чоловіки яких сиділи у в'язницях. Чоловіків звільнено, долучено до вивезених родин і під конвоєм в товарових залізничних вагонах привезено до Казахстану. Українці, з якими зустрічався Р. 3., оповідали йому, що на Західніх Землях України напевно залишилося не більше, ніж 1 млн українського населення.

Українець П. оповідав: коли Галичину знову захопили большевики 1944 року, вони вивезли всіх чоловіків на японський фронт, розмістили їх в касарнях Владивостоку, потім привезли до Манджурії, там майже кожного, не оголошуючи провини, засудили до 20 років ув'язнення в концтаборах.

Поворотець Р. 3. оповідав, що по смерті Сталіна режим в концтаборах послабшав, а за Хрущова став такий, як за Сталіна. Поворотець називає всіх ув'язнених українців у концтаборах бандерівцями, бо їх так називають і в концтаборах. Українець М., розповідав Р. 3-ові, що большевики застрілили одну українку, яка працювала в бандерівській організації зв'язковою між Східніми і Західніми Землями України. «В одному радгоспі в околицях Караганди, — стверджує поворотець Р. 3., — працювало 20 000 робітників, серед яких було 5 000 насильно вивезених українців. Найбільше українців вивезено до Каракасолінського району, Казахстанської ССР. Дочка поворотця Р. 3. дуже добре знає одного українця в Майкудуку, батька якого большевики застрілили 1947 р. в Галичині.

Свідчення ч. 9. Про совєтські концтабори, життя в них та відносини в СССР поворотці свідчать наступне:

Караґандлаг: В шахті ч. 19 працювало 1 200 в'язнів, з них до 50 % — це в'язні з азійських народів. Українців, засуджених за політичною ст. 58, вивезено в невідомому напрямі до інших концтаборів. Караґанда розподіляється на стару і нову. В старій Караґанда шахту ім. Костенка обслуговує третій концтабір. Крім того там існують ще табори чч. 5, 7, 10, 12, 15, 16 і 75. В'язні в переважній більшості працюють в копальнях вугілля. В новій Караганді також існує низка таборів, в яких ув'язнено в кожному пересічно 8-10 000 в'язнів. З них є відомі такі чч.:1, 18, 19, 20 аж до ч. 56. В таборі ч. 16 було 1 200 в'язнів, серед яких більшість — це німці і українці.

Тайшетська траса: Поворотець Ґ. О. свідчить, що він в таборах Тайшету зустрічав багато українців з Східніх і Західніх Земель України, засуджених на 20–25 років ув'язнення. Вони, не зважаючи на важкі миттєві умовини совєтських концтаборів, політично сильно зорганізовані. В більшості українці, з якими зустрічався Ґ. О., були засуджені за «співпрацю» з німцями під час другої світової війни, з релігійних причин, за антисовєтські розмови («болтологія») та за спротив московським законам в Україні. Поворотець Ґ. О. перебував у в'язниці в Запоріжжі разом з групою молодих українців, кількістю 20 осіб, які походили з Гуляйполя. Їхній вік був від 16 до 18 років. Вони були арештовані за участь в нелегальній антисовєтській організації та за незаконне перетримання зброї. Табір, в якому перебував у Тайшеті Ґ. О., є режимний і має ч. 5110/37, в якому також ув'язнено багато українців, за те, що вони поставили собі за мету Самостійну Україну, відокремлену від Москви. Ґ. О. ствердив, що всі українці, звідки б вони не походили, тримаються в одному міцному гурті і не дружать з росіянами. Він свідчить про умовини життя в'язнів у концтаборах наступне: всі в'язні живуть в дерев'яних бараках. О год. 5.15 ранку мусять вставати з ліжок (якщо такі мають), одягатися, одержати з кухні їжу і приготовитись до праці. О 6.00 годині всі виходять до своїх бригад (12–20 люда і більше). На роботу викликають в'язнів ударом в залізну шину або в кусень залізничої рейки. Кожну бриґаду чекає вже охорона з псами та зброєю. До кожної шахти під охороною йде група в'язнів численністю 150–200 осіб. В 1950-52 рр., коли в'язні йшли групою до роботи, мусіли триматися попід руки. Ніхто не мав права виступити з ряду на бік; конвой стріляв без попередження. 1953 року, після смерти Сталіна та ліквідації Берії, такий порядок був скасований. Але режим в таборах існував такий самий, як і перед тим. Хто відмовлявся від праці, того замикали до «буру» (таборового ізолятора з суворим режимом). Якщо після перебування в ізоляторі в'язень знову не бажав працювати, його замикали до карцеру. Карцер — це спеціяльна камера з кам'яною підлогою. Вона не опалюється, немає ліжка. В'язень сидить на підлозі день і ніч, а харчується тільки 300 грамами хліба та 500 грамами води. Лише раз на три дні ув'язненому в карцері давали теплу юшку (баланду).

В'язні, яких приводили до праці в шахтах, мусіли до початку праці чекати майже одну годину зимою на холоді, який часто досягав 40 або 60 ступенів нижче нуля. Біля шахти всіх в'язнів знову перевіряли і розподілювали на бриґади і щойно тоді вони мали право спускатись дерев'яними примітивними східцями під землю. Але перед тим вони переодягалися в «спецодяг», який складався з різного лахміття. Після праці в шахті в'язні йшли до лазні, де милися без мила, переодягалися у власне щоденне убрання й їх конвоювали знову до табору. Існували і такі табори, в яких шахта знаходилась в самому таборі. В таких випадках в'язні йдуть до праці без конвою. Кожний в'язень діставав лямпку-шахтярку, яку прикріплював спереду до шиї, але таких лямп («бутірок») було лише 20 %, тому 80 % в'язнів одержували звичайні лямпки-«коптілки», з сіткою для охорони від газів. Шахта ч. 3, де працював Г. О., мала вінду тільки для піднімання з шахти вугілля, тому в'язні мусіли спускатися драбинами аж на 150–200 метрів вглиб. Сходити східцями було надзвичайно важко, бо поруч з драбинами прокладено водогін, який заливав водою східці, а потім вони обмерзали кригою. Праця в шахтах відбувалася до 6 год. вечора. Підчас праці відпочивати заборонено. Спочити можна тільки тоді, коли з-під рук не встигали навальщики забирати вугілля. Шахти працюють протягом 24 годин і кожна зміна (шихта) має свої норми. Здебільшого норми не виконують. Якщо бригада не виконала норму, вона зголошувала про це начальникові, який сварив і гримав на бригаду та переводив слідство, чому норми не виконано, а потім бриґада була покарана.

В таборі,