Рудольф Рудольфович Лускач - Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач

молодий евенк кілька разів ходив з дідом Хатангіном, а одного разу навіть вирушив у путь самостійно. І під час цієї подорожі він нібито помітив сліди великого стада диких кабанів та їхнього грізного пастуха — страхітливого амби.

— Що! Ти помітив сліди тигра? — здивувався Чижов.  То, мабуть, тобі, диригенте, тільки здалося.

— Андрію Петровичу, ти ж добре знаєш — я не цвіркун, який бринькає на своєму крилі, уявляючи, що він грає в оркестрі народних інструментів. Я бачив сліди амби. Я йшов по його слідах і роздивлявся дуже пильно, саме так, як учив мене дід. Але раптом полив дощ, тигр перейшов на скелясті місця, й сліди зникли.

— Чому ж ти мені не сказав? Ти ж знаєш, що я давно вже гострю зуби на тигра?

— Знаю, та ви саме були в той час у Москві.

Чижов заспокоївся й почав розпитувати Єменку про дорогу. Хлопець твердив, що його дід у деяких місцях зробив позначки.

Олег розгорнув на столі карту й попросив зоотехніка показати дорогу. Але Єменка махнув рукою:

— Що ви мені, товаришу, показуєте карту! По ній ми нікуди не дійдемо! Бачите ось це біле місце? Оце і є місцевість навколо Сурунганських гір. Вона взагалі ще не нанесена на карту.

Олег похитав головою й запитав, чи водяться в тому районі звірі і зокрема ведмеді.

— Ведмеді є, — цілком байдуже відповів Єменка. — За Чорною гривою щодня зустрічаємо по три чи навіть по чотири клишоногих.

Далі почали говорити про можливості полювання, і розмова затяглася до пізньої ночі. Ми планували, що наша подорож триватиме шістнадцять-вісімнадцять днів. Важкий перехід протягом такого часу витримає не кожна конячина. І всі розуміли, що добір коней — справа дуже відповідальна. Важливо було, щоб кінь знав тайгу і мав необхідні фізичні якості, хорошу вдачу, кмітливість, щоб він умів ходити вузенькими стежечками на стрімких схилах і кам'янистих байраках, долати мочари, щоб не лякався несподіваних перешкод. Життя мисливця залежить іноді навіть і від ходи його коня.

Тит Андрійович пообіцяв вибрати з колгоспного табуна таких коней, на яких можна було б покластися.

— А скільки, власне, їх треба? — спитав Олег.

— Щонайменше півдюжини, — відповів Родіон Родіонович.

— Півдюжини? — здивувався геолог. — Це, мабуть, забагато.

— А ти полічи: вас їде п'ятеро, та й для вантажу — палаток, інструментів, і харчів — треба двох в'ючаків.

— Наскільки я вмію рахувати, — втрутився я в розмову, — нас тільки четверо, бо в Єменки та Чижова є власні коні. Хто ж п'ятий.

— Відгадайте, — промовив Чижов.

— Невже Родіон Родіонович таки не втримався? — не знав, що й думати, Олег.

— Може, геолог ви й хороший, але пророк з вас нікчемний. Родіонович посилає свого заступника.

— Заступника? Хто б це міг бути? — Олег озирався навкруги так безпорадно, що всі мимоволі розсміялися.

Тим заступником була Тамара.

Дівчину не лякали труднощі подорожі, й вона таки вмовила дідуся, щоб він дозволив їй взяти участь в експедиції.

— Ну що мені з нею робити? — скаржився Орлов. — За цілий день вуха мені геть протуркотіла: вона хотіла б поїхати, побачити незнайомі, таємничі місця і тигра, хоч здалеку. Вона, мовляв, уже досить доросла і знає, що їй можна, а що ні. Ну, я й дозволив. Їдь, кажу, та з слізьми, дивись, не вертайся.

— П'ятий вершник, сьомий кінь, — коротко сказав я.

Олег був дещо збентежений. Очевидно, він радів, що Тамара поїде з нами, але намагався вдавати байдужого.

— Так, сьомий кінь, — підтвердив Орлов. — Але наша шкапина для такої важкої справи не годиться. Тут уже тобі, Тите Андрійовичу, доведеться допомогти. Гадаю, це тебе не обтяжить, — адже в твоєму колгоспі коні — один одного кращі.

Кінець кінцем домовилися, що колгосп позичить нам на деякий час трьох верхових коней і двох в'ючаків. Тит Андрійович вирішив послати з нами ще й колгоспного конюха, який доглядав би коней.

— Ким це ти нас ощасливиш? — спитав його брат.

— Не бійтеся. З вами поїде досвідчений слідопит Тимофій Карпович Староборов, коротше — Старобор. Він зголосився сам, коли почув, що ви збираєтесь у Сурунганські гори.

— Цей нам справді допоможе! Він пройшов тайгу вздовж і впоперек і багатьом ведмедям полоскотав волохаті шуби. Це той самий, у якого ведмідь був сватом? — допитувався Петро Андрійович.

— Так, той самий, — ствердив Тит Андрійович.

— Ведмідь — сватом? — здивувалися ми. — Як же це могло статися?

Голова колгоспу кашлянув і почав розповідати.

— За селом, там, де тепер стоїть клуня, росло колись кілька сосен, беріз та осик. На них токували глухарі. Навколо дерев лежали луки та поля Староборових. Молодий Тимофій, або, як ми його звемо, — Тимко, успадкував од свого батька весь його мисливський запал і тому кожної весни приходив сюди на полювання.

Була ще тиха й темна ніч, коли Тимко почув перші звуки співу глухарів. Мисливець почав обережно підступати до токовища. Але зненацька він спіткнувся об щось і впав на сухий хмиз. Рушниця була зведена і, падаючи, Тимко натис на обидва курки; пролунали оглушливі постріли, і зброя вилетіла в нього з рук. Аж тут раптом купа хмизу, на яку він упав, ворухнулась і грізно загарчала. То був ведмідь. Клишоногий підхопився, наступив лапою Тимкові на живіт і щодуху накивав п'ятами. Тимко теж злякався — в нього аж зуби зацокотіли. Проте, заспокоївшись, хлопець вирішив таки спробувати щастя на поблизькому токовищі глухарів. У мисливця лишилося тільки п'ять патронів — решта випали з патронташа, коли хлопець спіткнувся на ведмедя. Щоб не затримуватися, Тимко не схотів їх шукати, вирішив, що на глухарів вистачить і п'яти патронів, а решту він позбирає на зворотному шляху.

До висохлого мочара, де глухарі провадили свої шлюбні поєдинки, він прийшов саме вчасно — встиг двічі вистрелити й убити двох занадто пристрасних закоханих, які все ще не припинили бою, хоч переважна більшість чорних кавалерів уже шукала своїх подруг.