Річард Фейнман - Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман

— тобто працювати, — з тією самою старою проблемою, яка мені так подобалася і на якій я зупинився, коли поїхав у Лос-Аламос. На таких проблемах була побудована моя дисертація, теплі лампові олдскульні речі.

Справа йшла як по маслу. Гратися з усіма цими речами було неважко, все одно, що відкоркувати пляшку, — усе йшло без зусиль. Я мало не опирався цьому. Жодного сенсу в тому, що я робив, не було, але в кінцевому підсумку вийшло навпаки. Діаграми Фейнмана і всяке таке, за що мені дали Нобелівську премію, виросли із забав з підкинутою тарілкою.

Питання є?

Коли я працював у Корнельському університеті, мене попросили прочитати серію лекцій раз на тиждень у лабораторії аеронавтики в Буфало. У них із Корнелом була домовленість, що хтось із викладачів читатиме вечорами лекції з фізики. Університет когось відрядив, але цією людиною були незадоволені, і з фізичного факультету звернулися до мене. Я тоді був ще молодим професором, не вмів відмовляти й погодився.

У Буфало літала маленька авіакомпанія, у неї був лише один літак. Називалася вона «Авіалінії Робінсона» (пізніше її перейменували на «Могавк»). Пам’ятаю, що, коли я летів туди вперше, літаком керував сам містер Робінсон. Він збив лід із крил, і ми злетіли.

Хай там як, ідея літати по четвергах у Буфало мені не дуже подобалася. Університет доплачував мені по 35 доларів і покривав дорожні витрати. Я ріс у часи Депресії і прикинув, що 35 доларів можна відкладати, тоді це були дорослі гроші.

Аж раптом мені спало на думку, що ці 35 доларів платять якраз для того, щоб підсолодити поїздку в Буфало, а значить, їх треба витрачати, — і вирішив витрачати їх на розваги і подивитися, чи не стануть від цього поїздки в радість.

Великого досвіду мирського життя в мене не було. Я не знав, з чого почати, і попросив таксиста, який забрав мене в аеропорту, показати мені місцеві розваги. Він дуже допоміг мені, я досі пам’ятаю, як його звали — Маркузо, і номер його машини — 169. Прилітаючи в Буфало по четвергах, я завжди питав саме його.

Перед першою лекцією я спитав Маркузо:

— Де тут у вас який-небудь цікавий бар, куди варто сходити?

Мені уявлялося, що цікаві речі відбуваються в барах.

— Бар «Алібі», — відповів Маркузо, — жваве місце, туди приходить багато людей. Я можу відвезти вас після лекції.

Після лекції Маркузо мене забрав і відвіз у бар «Алібі». Питаю по дорозі:

— Слухайте, я збираюся взяти щось випити. Як називається яке-небудь хороше віскі?

— Спитайте «Блек енд вайт» і склянку води, — порадив він.

Бар «Алібі» виявився красивим місцем, багато людей, купа всього. Жінки у хутрах, усі приязні, постійно дзеленчать телефони.

Я сів за барну стійку, замовив «Блек енд вайт» і склянку води. Бармен був дуже приязний, швидко підсадив до мене симпатичну жінку і познайомив нас. Я купив їй випити. Місце мені сподобалося, і я вирішив повернутися сюди наступного тижня.

Кожен четвер після обіду я літав у Буфало, таксі номер 169 відвозило мене на лекцію, а потім у бар «Алібі». Я заходив у бар, замовляв «Блек енд вайт» і склянку води. Через кілька тижнів не встигну я дійти до стійки, а там уже стоїть віскі і склянка води:

— Як завжди, сер? — вітався бармен.

Я випивав весь віскі залпом, щоб показати, який я крутий перець (я бачив у кіно, що так роблять круті перці), сідав і через півхвилини запивав водою. Через якийсь час мені навіть вода не потрібна була.

Бармен завжди стежив, щоб на стільці біля мене сиділа красива жінка. Усе починалося чудово, але перед закриттям бару вони всі кудись розбігалися. Я думав, усе тому, що на той момент я бував уже п’яний.

Якось, коли бар «Алібі» вже закривався, дівчина, яку я весь вечір пригощав випивкою, запропонувала піти в інше місце, де вона багатьох знає. Цей заклад розташовувався на другому поверсі якогось будинку, на фасаді й натяку не було, що нагорі бар. Усі бари в Буфало закривалися о другій ночі, тож публіка набивалася у велику залу на другому поверсі, і свято тривало — нелегально, звісно.

Я думав, як би так зробити, щоб залишитися в барі, подивитися, чим усе закінчується, і при цьому не напиватися. Якось я помітив, як хлопець-завсідник замовляє склянку молока. Усі знали, у чому річ: у горопахи була виразка. Це підказало мені ідею.

Наступного разу, коли я прийшов у бар «Алібі» і бармен спитав «Як завжди, сер?», я відповів:

— Ні, кока-колу. Просто кока-колу, — вдавши розчарування.

Довкола мене збираються люди і починають співчувати: «Я теж кидав у минулому місяці», — каже один. «Це важко, Дік, справді важко», — заводить інший.

Усі віддали мені належне. Я «зав’язав», але в мене вистачило характеру прийти в бар з усіма його «спокусами» і замовити кока-колу, бо мені просто хотілося побачитися з друзями. І я протримався цілий місяць! Я й правда крутий перець.

Якось заходжу в туалет, а біля пісуара стоїть хлопець. Він був уже випивши і каже мені грізно:

— Не подобається мені твоя пика. Зарядити в неї чи що…

Я злякався, аж зблід, але кажу так само грізним голосом:

— Відійди, а то сцятиму через тебе!

Він щось пробурмотів, і я зрозумів, що діло йде до бійки. А я ж ніколи не бився, не уявляв, як це робиться, боявся, що мені зараз дістанеться. Я подумав, що варто відійти від стіни, бо якщо він мене вдарить, то я гепнуся ще й об стіну.

Потім я відчув біль в оці — не дуже сильний, — і тут же врізав цьому сучому виродку, на автоматі. Цікаво, що для цього не довелося думати — тіло саме знало, що робити.

— Окей, — кажу, — один — один. Хочеш продовжити?

Хлопець відступився і вийшов. Ми повбивали б один одного, якби той хлопець був таким само тупим, як я.

Я вмився, руки тремтіли, з десни йшла кров — десна моє слабке місце — око боліло. Заспокоївшись трохи, я повернувся в бар і кинув бармену:

— «Блек енд вайт» і склянку води.

Я подумав, що віскі заспокоїть нерви.

Я не знав, що хлопець,