Микола Олександрович Дашкієв - Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв

всі його найпохмуріші припущення. Батькова хвороба прогресувала з катастрофічною швидкістю. Професора Рудольфа Гешке, власне, вже не існувало. Був тільки дещо схожий на нього кістлявий, неохайно вдягнений сивий старий з перекошеним од страху обличчям і гарячковими очима, які ні на мить не могли заспокоїтися, вишукуючи створені хворобливою уявою джерела небезпеки. Тепер він не знаходив собі місця не тільки вночі, а і вдень, повсякчас намагаючись забратися в куток, аби захистити свою спину й потилицю, проте і там витримував хіба кілька хвилин, а потім кидався шукати надійнішого пристанища.

Транквілізатори, — тобто заспокійливі засоби, — йому майже не допомагали, бо він загалом усвідомлював безпідставність свого страху і, не бажаючи визнавати порушень у власній психіці, обґрунтовував його посиланням на попередні замахи, а після чималої дози сильнодіючого аміназину впадав у стан байдужого отупіння. Годувати його доводилося силоміць.

Курт бачив: батькові лишилося жити небагато. Його не можна було назвати божевільним, бо він повністю осмислював реальність довколишнього. Професора Рудольфа Гешке убивав страх, очікування невблаганної розплати за колишнє. І тепер, після відвідин містечка на Правобережжі України, Курт розумів, що батько, певно, в минулому заборгував чимало, — і не тільки обер-єфрейторові Бітнеру. Дедалі дужче виразнішало підозріння, що російський професор поплатився життям насамперед тому, що дуже добре знав Рудольфа Гешке, а відтак і вся історія їхньої зустрічі в Ліщинівці насправді була зовсім іншою. Цілком можливо, Фріц Бітнер був не убивцею, а свідком убивства. Подальші висновки були самі собою зрозумілі.

Дивне почуття огортало Курта Гешке, коли він дивився на жалюгідного старого, який доводився йому батьком. Уже розвіявся той гострий розпач, який довелося зовсім по-дикунському заливати алкоголем. Почни зараз батько з усією правдивістю переказувати події тридцятилітньої давності, Курт, мабуть, навіть погоджувався б, що за тих умов офіцер гітлерівського вермахту просто не міг бути іншим, — так люди погоджуються з вагомістю причин, що змусили людину стати злочинцем… і все одно, засуджують сам злочин. У минулій війні завинили, власне, всі німці, бо невідомо кінець кінцем, кого обвинувачувати в убивстві якогось там Івана або Жана — чи солдата, що натиснув на спусковий гачок автомата, чи інтенданта, який своєчасно підвіз оті патрони, чи робітницю, яка виготувала їх десь аж над Рейном, скажімо. Завинили всі… а спіймалися тільки ті, кому не пощастило. Вони програли. Збанкрутували. І, як усі банкрути, мали зникнути з життя. Така була логіка порядного бюргера, яку прищеплював своєму синові професор Рудольф Гешке аж доти, доки сам збанкрутував. І ось тепер, дивлячись на катастрофічну деградацію батька, Курт ловив себе на блюзнірській думці, що краще б ота куля, яка невідомо звідки залетіла до батькового кабінету в лабораторії, збочила б на дециметр ліворуч. Людина вмерла б, але по ній лишилася б світла, незаплямована пам’ять. А нині все зруйновано, та й людини, власне, вже не існує.

Він не міг віддати батька до божевільні, як не міг і кинути його в такому стані. А дні минали. “Пітсбург плейт гласс К°” ще терпить. Фірму, зрештою, не цікавить, яким чином і де саме доктор Гешке створить над-стійкий вогнетрив для космічних ракет, — аби тільки вклався у визначений контрактом термін. Може, вони й справді сподіваються, що він поцупив у росіян їхні технологічні секрети. Доведеться їх розчарувати: доктор Гешке від отого конгресу силікатників не одержав майже нічого корисного, зате набрався всіляких прикростей по саме нікуди. А найголовніше, що він відчув повну спустошеність, небажання прагнути хоч чогось. Ота історія з батьковим легкоплавким склом рикошетом вдарила і по ньому; він зрозумів, що і в майбутньому, якщо доведеться, скажімо, зробити якесь інше відкриття значного масштабу, повториться та ж самісінька парадоксальна ситуація, коли власного винаходу не можна випустити з рук, немов затиснутої в кулаці гранати з витягнутою чекою. Цю гранату можна тільки шпурнути в ціль, аби вона вибухнула там. Але де ж та ціль?.. Де?

Ще і ще досліджував Курт Гешке в своїй домашній лабораторії створене батьком скло — і пересвідчувався, що воно справді відповідає найвищим вимогам. Ще і ще аналізував одержаний від Альошина уламочок “кришталевої дороги” безталанного кріпака — і доходив висновку, що батько не скористався з наслідків чужої праці. Мабуть, оте “дорожнє скло” послужило йому лише як каталізатор напруженого творчого процесу, було протягом чверті століття певним стимулом і символом. Таке припущення дещо заспокоювало Курта, даючи змогу поновити почуття схиляння перед батьковою цілеспрямованістю та працьовитістю. Але й тільки. Навіть повна реабілітація професора Рудольфа Гешке по всіх пунктах наявного акта оскарження не відтворила б зруйнованого образу, бо зруйнувався й сам відповідник.

Хворий уже не впізнавав ні сина, ні дружини, живучи в світі патологічного маячіння. Його тепер доводилося замикати в кімнаті, бо власний дім видавався йому сповненим убивцями і він намагався кудись утекти. Старий, досвідчений лікар, давній друг родини Гешке, руками розводив: ліки не допомагали хворому, а навпаки, ще погіршу-вили його стан.

Уже і Курт змучився вкрай, і мати ледве на ногах трималася, а попереду не було видно ніякого просвіту. Та ось раптом усе скінчилося — несподівано і дуже просто: після чималої дози снотворного Рудольф Гешке заснув і більше не прокинувся. Пізніше лікарі з високовченим виглядом торочили щось про нейроінфекцію та інтоксикацію, проте це вже нікого не цікавило.

Похорон був дуже скромний — прийшло надто мало народу. І це ще раз боляче вразило Курта: виявляється, батько не мав ні друзів, ні приятелів, ні взагалі людей, яких хоч скількись цікавила його доля. Пославшись на хворобу, не прийшов навіть старий Отто Фрейгофер. А втім, у нього власне лихо: про його близьке банкрутство говорять усі вголос.

Отже, минула ціла епоха в житті. Яким не був батько, його вже немає. Віднині все лежить на Куртові, він сам має визначити і власну долю, і долю матері та майбутньої дружини… якщо така буде взагалі. Лізхен уже дізналася, що з багатої нареченої вона перетворилася на безприданницю, і з жіночою покірністю скорилася перед неминучим. Не дорікала Куртові, розуміючи, що всякий інший на його місці теж почав би уникати її, — таке воно й є, оте життя, кожен дбає тільки про себе. І все ж, мабуть, у неї ще жевріла надія; дівчина останнім часом приходила майже щодня, намагалася втішати Куртову матір, пропонувала свою допомогу в господарських справах.