Іван Іванович Кірій - Голодна весна, Іван Іванович Кірій

хрест, поховають як належить. Уставай, я тобі щось принесла. – Засилає руку в кишеню спідниці, дістає маленький шматочок зеленої цукерки – льодинки, простягає мені й пояснює: – Тітка Христя роздавала дітям по половинці. За упокій дядька Хоми. То я й для тебе випросила, сказала, що ти не прийшов, бо малярія трясе. Вона й дала.

Мила, добра Галька. Вона була мені в ті страшні, незабутні дні і вірним другом, і сестрою.

З вдячністю кладу ту нещасну крихітку цукерки до рота й кажу Гальці:

– Давай сходимо зараз до поштаря, може, є лист від батька.

Галька охоче згоджується:

– Ходімо!

Але й того дня листа від батька не було. Дядько Пантелій, сухий, згорблений, співчутливо розвів граблистими руками.

– Немає. – й тут же став заспокоювати мене: – Та ти не журись. Тільки буде – я одразу принесу. Обов'язково принесу. Листи тепер, знаєш, як довго ходять?

Від дядька Пантелія я вирішив зайти до баби Дуньки, бо не був уже давно. Баба недолюблювала мене через матір, тому я й ходив до неї рідко. Мати була небажаною бабиною невісткою, баба не дозволяла батькові одружуватись із нею, бідною сиротою, без приданого. Та батько не послухався, одружився, ще й перейшов після весілля жити до неї. Тобто, як кажуть у нашому селі, пішов у приймаки. Це викликало ще дужчий бабин гнів. Тільки з появою на світ мене вона трохи змирилася, ми ходили на великі свята до баби й діда у гості. Проте в нашій хаті баба ніколи не була, навіть не ходила мимо двору.

Дід же Василь, мої дядьки й тітки, батькові брати і сестри, яких було аж шестеро, ставились до мене приязно. Але тоді майже всі розійшлися й роз'їхались по заробітках, і дід з бабою та однією з дочок, тіткою Дунькою, жили одні. Дід з тіткою працювали с сусідньому з нашим селом радгоспику, що мав дивну назву – Арпас, від сіл Лркадіївка й Паськівщина, між якими знаходився. Не знаю, що вони там робили, але сяк-так харчувалися самі й приносили щось увечері з'їсти бабі. Так що пригощати баба мене не мала чим, але я знав, що у них в саду є стара гілляста шовковиця, і теж рання, то, може б, вона дозволила нам з Галькою полазити по ній та пошукати стиглих ягід, бо після тих воловицьких шовковиць мені вже хотілося хоч що-небудь укинути в рот.

Проте не пощастило нам на шовковиці і в баби. Зайшли на подвір'я, а в хаті – голосіння. Голосили баба з тіткою Дунькою. «Чого це вони?» – подумав я.

Заходимо в хату, а на лаві дід Василь лежить. Мертвий. Невеличкий, висохлий і строгий, з задертою догори густою сивою бородою. В головах свічка, перед іконами лампадочка горить, а баба з тіткою Дунькою над ним голосять. Крім них, у хаті ще три бабці – сусідки стоять, теж сльози з очей витирають.

Я розгубився. Як же це так? Уже й дід помер? Був ніби недавно жвавий ще, щодня ходив у той Арпас з палицею. І, виходить, доходився свого. І його підстерегла кістлява смерть. Курив він, правда, багато, кашляв, але, звичайно, потерпав від голоду. Від нього й помер. Доконав діда голод, будь він тричі проклятий і ті, хто до нього довів!

Може, я й не зовсім так подумав тоді, але щось на зразок цього промайнуло в моїй голові. Просто не могло не промайнути, адже я багато пережив того дня, стільки смертей побачив. І день той став для мене не ясним і сонячним, а чорним як ніч. Чорним і проклятим.

Від жалю за дідом, від плачу баби з тіткою у мене на очі набігли сльози. А коли тітка Дунька підвела мене за руку до діда й заголосила, приказуючи: «Ой таточку, ой голубчику, та до вас же онук у гості прийшов, а ви веж його й небачите!» – я теж заплакав.

На противагу бабі, дід любив мене. Але по-дорослому суворо. Не всміхався, не казав мені ніжних слів. Завжди, коли я приходив до них, прихиляв мене до себе, лоскотав бородою й мовчки гладив по голові. А коли, бувало, щось давав, цукерку, бублик чи п'ятак, то робив це непомітно, шепочучи: «Щоб баба не бачила». Він був у неї в приймах і завжди її боявся.

…Поховали діда на другий день. У труні, хрест поставили. Помер він, розказала тітка Дунька, на роботі в Арпасі. Ще з одним таким же дідом вони щодня вивозили гній з воловень. Волів розбирали люди вранці на роботи, а вони вдвох залишали собі пару, заїздили возом у воловню і скидали на нього гній. Зберуть в одній воловні, одвезуть у поле і їдуть у другу. Так і минали в них день за днем у роботі, за яку вони одержували пайку глевкого хліба і вранці та в обід порцію супу з гороху або чечевиці. Суп дід їв сам, а хліб носив додому бабі.

Так ось того дня, після обіду, запріг дід воли, заїхали вони з напарником у воловню, став дід накидати гній на воза, понатужився, ойкнув і присів з вилами в руках на порозі дверей. Та так більше й не встав. Смерть здолала його. Дідів напарник з Аркадіївки і привіз його волами додому.

Вертаючись від дідової могили, ми знову пішли мимо тієї братської могили, в яку звозили померлих дядьки по наряду бригадира. І якраз саме тоді, коли вони скидали трупи з воза, запряженого рябою кобилою, у ще не заповнену яму. Я торкнув матф за руку, он, мовляв, як ховають, ми ще вчора з Галькою бачили. А мати заступила мене від того страшного видовиська, обняла за плечі й мовила тихо:

– Не дивися, синку, туди. Не дивися.

І повела мене з кладовища.

Розділ дев'ятнадцятий. НАЙСТРАШНІШЕ

Раннього ранку Параска сперечалася біля свого двору з головою колгоспу. Він сидів у своїй бідарці з батогом і віжками в руках і кричав на неї, обзивав прогульницею й ледаркою за те, що уже другий день не йде на буряки, погрожував великим штрафом. А Параска голосно, казала йому у відповідь, що ніяких штрафів не боїться і не піде на ті його розпрокляті буряки, поки не знайде своєї сестри Гальки.

– У вас що, душі немає? – питала вона голову. – Невже ви цього не розумієте?

– А я кажу – знайдеться твоя сестра, ніде вона не дінеться! – кричав на неї голова. – Бери