Олександр Ірванець - Загальний аналіз (збірник)

мотузки спустили вниз, до підніжжя. Там його підхопили інші гридні й узялися примотувати до лап надувної ящірки, яка вже роздулася до повної своєї величини й аж підстрибувала, намагаючись відірватися від землі. гридні стримували її від злету, учепившись зусібіч у лапи й хвіст.

Світанок надходив повільно, бо хмари в небі не розійшлись, а, навпаки, неначе погустішали. Вода в Ріці темніла глибокою стрімкою прохолодою. Протилежний берег і острови темніли над водою суцільними видовженими тінями. Одна з цих тіней була живою, вона чаїла в собі загрозу та смерть. Кирюха став на схилі пагорба й подивився впоперек течії, туди, у згустки пітьми, із яких мала прийти вона.

У гриднів німіли руки, вони стогнали крізь зуби, пригнітаючи до землі роздуте шкіряне чудовисько, та все ще терпіли, пам’ятаючи його, Кирюхи, розпорядження – зберігати цілковиту тишу, аж доки…

На сході ледь-ледь просвітліло. Крізь горизонтальні хмари пробивалося – ні, ще не проміння, а лише перше легке мерехтіння. Як завжди, у такий передсвітанковий час у природі запанувала цілковита тиша: ні гілка не шелесне, ні звіря не верескне, ані пташка не пискне. І справді, немов кінець, остаточний кінець недосотвореного світу.

Ну, допоможіть же нам, усемогутній Фак із усеблагою Факою!..

* * *

Кирюха озирнувся через плече вгору, туди, де світлів білий металевий конус Бабародіни і де в її пласкуватій голові до очниць припадав уже напівзбожеволілий Кнєзь, а двоє гриднів ухопилися за корбу гудка-ревуна. Усе було підготовано, розмічено й приречено. Залишалось – Діяти.

Тільки зараз Кирюха втямив, що ніхто, окрім нього, не розуміє до кінця сенсу того, що відбувалося. Кожен із гриднів робив якусь маленьку часточку роботи, а володар узагалі перебував уже в якомусь іншому світі чи принаймні готувався до нього перейти. Залишалось допомогти, прискорити цей перехід.

Кирюха запхав мисливський ніж за пояс і пішов схилом угору, до гриднів, які з останньої сили стримували при землі шкіряного ящера.

* * *

Він махнув рукою гридням – «можна!», і вони з полегшенням розтиснули занімілі руки. Повільно погойдуючись, перевалюючись із боку на бік, шкіряний велетень почав підійматись у повітря. гридні задирали голови й задкували по колу. Ящір завис недалеко, за якихось півтора саженя над землею, – Повітря, що його наповнювало, встигло вже вихолонути. Згори, із очниць Бабародіни, визирала чиясь голова – знизу було не роздивитися, чия саме. Кирюха махнув іще раз – сильно й різко, із відмахом, щоб можна було розгледіти у світанковій сутіні. Цього разу його побачили й зрозуміли. гридні, які тримали корбу ревуна, із силою налягли на неї, і протяжне бридке виття, наростаючи, попливло над пагорбом, над Рікою, відлунюючи-відбиваючись від берегів ближніх островів.

– Ну, виходь!.. Виходь… – Прошепотів Кирюха, озираючись у бік Ріки. – Виходь, жених тебе чекає. Весілля гулятимемо…

З-над Ріки, із-за Трухан-айленду, долинуло у відповідь уже не відлуння, а пристрасне, розпачливе ревіння. Очамимря прокинулася.

* * *

«Ти прийшов, мій вимріяний, мій незнаний, мій бажаний, жаданий, коханий, незрівнянний! довго-довго пристрасть незрозуміла, незбагненна гнітила мене, всі нутрощі вивертаючи. Та ось, нарешті, пролунав поклик твій, досягнув він слуху мого – і все зрозуміла я. Бач, усе я перетерпіла, аби тебе, єдиного, дочекатися. Іду до тебе, лечу до тебе, прагну спрагло, голодно, виснажено… Ніколи не бачила, не чула я тебе іще, та вже знаю, що це ти, що до мене прийшов, мене шукаєш і кличеш, мене прагнеш і бажаєш. А я ж тебе як прагну і бажаю, безкінечно довгим повстриманням змучена!.. Онде, уже бачу тебе, силует твій величний понад пагорбом виситься, і сам ти, як пагорб той, неосяжний, великий, сильний. Іду, лечу, поспішаю до тебе! Злитися з тобою в єдину істоту, згасити, вдовольнити, заспокоїти той дивний вогонь несамовитий, що в нутрі моєму котрий уже день палахкотить, усю мене пожираючи, сон мій забираючи, змушуючи стогнати й качатися, судомно черево своє до неба вивертаючи.

Ось ти де! Ти вже близько, зовсім близько. Тобі теж, напевно, не терпиться – так ти тремтиш увесь, здригаєшся, пагорбом пересуваючись. Іду до тебе, іду, мій бажаний, мій вожделенний!..

То ти ще й літати вмієш? Воістину дивний ти, пречудовий, усемогутній! Онде ти від пагорба відриваєшся, повільно, потрошечку вгору зринаєш, проти вітру груди свої широкі повертаючи. Зачекай же мене, коханий, я вже зовсім-зовсім поруч, я вже за кілька кроків, я ж іду до тебе, біжу, лечу, зачекай, зажди, коханий!..»

* * *

Очамимря вже перетнула Ріку, коли порив вітру нарешті підняв ящера, відірвав його від пагорба й, повільно розвертаючи, поніс через вершину, через голову Бабародіни на протилежний схил. Із очниць і далі лунав ревун, а ще, висунувшись майже до пояса, сміявся-реготався Кнєзь, руками шалено розмахуючи:

– Іде! Іде тварь ненависная! Смерть! С-с-с-м-м-е-р-р-р-т-ть!..

Кирюха вийняв ніж із-за пояса. Ящірка була вже біля підніжжя пагорба. Ящір, стримуваний мотузкою, що напнулась аж до крайньої межі, майорів у кількох десятках саженів над головою Бабародіни, над Кнєзем, над градом, над усім світом недосотвореним.

– Вона до тебе, Кнєзю, іде! Це ти їй, Кнєзю, смертю пахнеш! – крикнув він угору, зовсім не розраховуючи бути почутим.

Ящірка бігла, тупаючи своїми короткими лапами й задираючи голову, в бік гудка ревуна, у бік шкіряного-надувного свого нареченого, у бік Кнєзя-володаря, котрий усе ще панував над градом і над світом недосотвореним. Бігла, бігла й нарешті добігла…

* * *

Кирюха вже бачив її впритул. Біле підгорля переходило в так само біле, трохи жовтувате черево. Рев із роззявленої пащі робився гучним, аж нестерпним. Час іти. Далі все має статись саме собою.

Очамимря двома стрибками досягла вершини пагорба. Вигнувши своє гігантське тіло, вона сперлась передніми лапами на підніжжя Бабародіни, відштовхнулась і рвонулася вгору, намагаючись злетіти, полинути, досягти ящера, який шорстко тріпотів на вітрі десь там, угорі.

Ч-ч-ч-вак! Із усієї сили тіло ящірки беззахисним білим черевом – Від підгорля й донизу – насадилось-настромилося на меч, той мечик-бурульку, який стискала в правиці Бабародіна. Очамимря спершу й не відчула болю, тож і далі тягнулась