Віталій Петлювань - Сліди на тротуарі

— Вам доведеться розповісти, чого ви зібралися у Кривий Ріг.

— Нікуди я не збиралася, — відповіла жінка, і губи її затремтіли.

— Що ж, тоді ми разом поїдемо у Кривий Ріг на Зелену. Але знайте, провина ваша буде значно меншою, якщо ви самі у всьому признаєтеся.

Вона рішуче похитала головою.

— Нічого не знаю. То не мої знайомі…

— А чиї?

— Пройдисвіта того, Кості. Бодай він і другу ногу зламав…

— А навіщо адресу дали вам?

— Та речі ж його забрати.

— А вас знають на Зеленій?

— Звідки? Повинна була сказати, що я від Кості. От і все…

Наречену Токаря довелося тимчасово ізолювати. Після деяких консультацій Волоський поїхав у Кривий Ріг.

Вулиця Зелена. Маленький флігель у глибині двору. Високий чолов'яга у вишитій сорочці відчинив двері. Гість сказав йому:

— Я від Кості. Ви самі дома?

— Заходьте. Сам.

Кімнату освітлює маленьке віконечко, і тому важко визначити настрій господаря: радий він чи не радий посланцеві Кості Воробйова.

Гість скинув кепку, озирнувся. Він ніби хотів переконатися, що вони тут тільки вдвох.

— А де він сам? Чому не приїхав? — запитав хазяїн квартири.

Гість наблизився до нього і відповів стиха:

— Костя засипався… На станції, де здавали посилки.

Хазяїн захвилювався.

— Оце так!

— Я бачив Костю в останню хвилину. Він попросився у вбиральню, і там ми перекинулися кількома словами. Костя попередив: якщо речі не реалізовані, негайно відправити їх в інше місце. У вас може бути трус…

— Який він швидкий! Не реалізовані! Я тільки вчора одержав посилки, чорт би його взяв…

— І тримаєте їх у себе дома?

— А де ж?

— Треба діяти. Куди можна переховати речі?

Хазяїн пішов до шафи, відчинив її. Там лежали дві нерозпаковані посилки, обшиті мішковиною.

— Ви мені допоможете?

— Звичайно. Тільки треба поспішати. Міліція може наскочити кожну хвилину.

З шафи були вийняті посилки, потім хазяїн поліз рукою під ковдру, витяг з матраца пакуночок, обгорнутий газетою, і сховав його за пазуху.

— Ви надовго до нас? — запитав хазяїн.

— Сьогодні ж гайну далі. Ще треба дві адреси навідати.

— Розумію. Ну, ходімо. Там у моїх знайомих і перекусимо.

В кінці Зеленої високий чоловік відчинив хвіртку, і вони опинилися на старій садибі. Похилена хата під стріхою, дуплисте дерево серед двору, колодязь. Таким, мабуть, було це подвір'я і сто років тому. Літня жінка відійшла з високим вбік і після короткої розмови повела його в повітку.

Посилки сховали в солому.

Довго тут не затримувалися. Гість сказав, що Кості і його напарникові, може, ще пощастить і викрутитися, бо ж проти них нема ніяких серйозних доказів.

— Тоді вони неодмінно прийдуть сюди, — сказав високий. Він трохи подумав: — А то є в мене ще одна адреса — на протилежній околиці. Там живуть далекі родичі Воробйова.

Гість подивився на годинник.

— Не завадило б і їх попередити про небезпеку.

— Я це зроблю. Ви на вокзал, а я до них…

По дорозі випили у буфеті трохи, перекусили. Потім гість попрощався з високим, не спитавши навіть його імені.

Побачивши на розі вулиці міліціонера, Волоський показав йому своє посвідчення і попросив у дечому допомогти. Він не хотів сам стежити за високим, бо це могло викликати в того підозру. Криворізький міліціонер пішов назирцем за людиною, якою цікавився карний розшук.

Години через півтори зустрілися, міліціонер вказав точну адресу.

Як і в інших місцях, Волоський і тут залучив до роботи оперативних працівників міліції. На світанку другого дня біля підозрілої квартири взяли Токаря. Він, як виявилося, встав з поїзда на роз'їзді недалеко від міста і звідти прийшов пішки. Про Воробйова затриманий посвідчив, що той попрощався з ним давно і поїхав у протилежний бік, здається у Ростов.

Людину, якій належала грушева палиця, знайти поки що не пощастило.

Токаря допитували в Криворізькій міліції. Він признався, що вони з Воробйовим останні місяці гастролювали по різних містах, але рішуче відмовився визнати себе винним у пограбуванні магазинів.

— Ми в поїздах латалися. І цього з нас було досить, — говорив Токар. — А проти держави ми ні-ні: навчені. Не один рік відсиділи. Досить з нас.

Було схоже, що він каже правду.

А втім, у Волоського був ще один невикористаний козир: посилки, заховані в соломі. Волоський, правда, не перевіряв, що в них, бо не хотів передчасно розкривати карти перед власницею старої садиби. Але тепер справу цю вже не можна було затягати. Посилки конфіскували. Виявилося, що це новий одяг: костюми, пальта, плащі. Посилки показали Токареві.

— Не знаю. Я нічого такого не посилав. Воробйов, значить, деякі свої операції приховував і від мене. От гад!

На мішковині була вказана зворотна адреса і вигадане прізвище: Петрук.

Волоський відчував, що багато зроблено, але на цьому, найвирішальнішому етапі слідства зіткнувся з такою впертістю Токаря, яка могла надовго затягти викриття зграї. А тимчасом Костя Воробйов та його спільники мали змогу втекти за тисячі кілометрів, замести сліди.

Волоський зв'язався з Києвом, і на другий день прилетів майор Дмитрук.

Перехресний допит, очні ставки Тетяни, привезеної у Кривий Ріг, з Токарем, вивчення інших матеріалів, зв'язаних з мешканцями квартир, які служили базами для злочинної зграї — все це допомогло розмотати «клубочок». Залишалося затримати організатора зграї» Костю Воробйова.

А він ніби крізь землю провалився. Ні листа від нього, ні телеграми.