Едуард Ісаакович Ростовцев - «Привид» не може втекти

Сільва лежала в окремій палаті. Балконні двері й вікно були зашторені, в кімнаті панувала напівтемрява. Наталя вже. другу годину сиділа біля Пєтухової, але та не реагувала на її присутність. Байдужа до всього, лежала нерухомо, втупившись у якусь невидиму цятку. Однак професор, котрий увійшов до палати разом з Наталею і пробув там певний час, з якихось тільки йому помітних ознак зробив висновок, що присутність Супрун благотворно впливає на хвору. Певна річ, професорові видніше, але за півтори години Наталя не помітила якихось змін у поведінці Пєтухової. Якби не розплющені очі, можна було б подумати, що дівчина спить.

Володя Кравчук приніс Наталі чашечку кави, булочку і грубий журнал. Каву Наталя випила, а до булочки не доторкнулася — їсти зовсім не хотілося. Погортала журнал і відклала — не до читання. Чим далі вона дивилася на нерухому, наче закам’янілу Сільву, тим більше жаліла її. Заплуталася дівчина, занапастила себе.

До вчорашнього дня Сільва була винувата тільки перед собою. Але що сталося минулого вечора і минулої ночі? Про яке вбивство торочила вона?

До палати заглянув Лежнєв; у білому халаті він був схожий на професора.

— Як вона? — пошепки спитав.

— Так само. Я ще посиджу, — сказала Наталя. — Може, їй стане краще… Її батьків повідомили?

Лежнєв не встиг відповісти — Сільва підвелася, сіла на ліжку.

— Не треба писати мамі, — сказала вона. — Я вас дуже прошу: не треба.

Наталя підійшла до дівчини.

— Сільво!.. Не хвилюйся, все буде гаразд…

Неждано Сільва ткнулася в Наталине плече, беззвучно заплакала.

— Заспокойся, Сільво, — втішала її Наталя, поправляючи на дівчині лікарняну сорочку. — Не бійся, гірше не буде. Буде краще… Ти мені віриш?

Сільва кивнула головою. Лежнєв робив якісь знаки, але, бачачи, що Наталя його не розуміє, сказав пошепки:

— Не розпитуйте ні про що. Відкладемо розмову до завтра.

Сільва почула його шепіт.

— Ні. Я все розповім сьогодні, — сказала. — Зараз. Тільки ви записуйте, бо станеться, як учора.

— Не станеться, як учора, — запевнила її Наталя.

— Ні, — похитала головою дівчина, — він знайде мене скрізь. Ви його не знаєте. Він пройде крізь двері і стіни; його ніхто і ніщо не зупинить.

Дівчина говорила спокійно, уже не плачучи.

— Сільво, не мели дурниць, — обірвала її Наталя. — Ти тут у цілковитій безпеці.

— Все одно він уб’є мене, рано чи пізно, — мовила дівчина. — Та байдуже. Я розповім усе. Тільки ви неодмінно записуйте.

Наталя хотіла знову заперечити, та Лежнєв випередив її.

— Я запишу ваші свідчення, — сказав він Сільві і присунув стільця до тумбочки.

Медсестра принесла ліки, але Сільва відмовилася їх приймати.

— Я повинна встигнути розповісти все, — сказала вона серйозно, — а ці ліки, можливо, отруєні. Не подумайте, що я заговорююсь: я надто добре знаю Шефа — він здатний на все.

Наталя перезирнулася з Лежнєвим. Обоє подумали про те саме: треба дати Пєтуховій спокій — вона ще не зовсім оговталась. Та Сільва вже почала розповідати і зупинити її було неможливо.

— Коли ви, Наталю Сергіївно, кудись пішли, я сіла на лаву в коридорі. Сиділа і думала. Я вже зрозуміла, що вскочила в халепу, що справа не тільки в моїй поганій поведінці…

— Сільво, може, поговоримо ввечері? — скориставшись з першої паузи, запропонувала Наталя. — Ляж поспи, а ввечері ми прийдемо знову.

Пєтухова похитала головою.

— Я не знаю, що буде зі мною ввечері. Вислухайте мене до кінця… Я думала про своє життя. Не пам’ятаю, куди я дивилась, але Шефа побачила, коли він уже стояв поруч. Він з’явився так несподівано, що мені стало страшно. Я вирішила, що він уже все знав і вб’є мене тут, у коридорі: адже я розповіла про нього слідчому…

— Дурниці! — не витримала Наталя, — Подумай сама: звідки Шефові було знати, що ти мені розповідала?

— Міг підслухати під дверима, — серйозно сказала Пєтухова. — На щастя, він не встиг цього зробити. Та це я зрозуміла пізніше; як зрозуміла і те, для чого знадобилася йому. Ви не уявляєте, як мені було страшно: здавалося, він бачить мене наскрізь, читав мої думки. Я навіть перестала дихати. Він звелів, мені йти з ним. Коли проходили повз чергового, Шеф однією рукою боляче стиснув мені лікоть. На вулиці стояла «Волга», за кермом сидів Пашка — Трактор…

— Хіба Пашка в місті? — спитав Лежнєв.

— Тепер уже ні, — якось дивно всміхнулася Сільва.

— Шеф погрожував тобі? — запитала Наталя.

— Він тільки спитав, коли ми сіли в машину, чи називала я слідчому Пашчине прізвище. Я зрозуміла, що признаватися в цьому не можна. Сказала, що про Пашку мови не було. Тоді Шеф чомусь посміхнувся і дав мені сигарету. Він завжди частував сигаретами, коли був у доброму гуморі.

Сільва здригнулася, щільніше закуталась у ковдру, хоча в палаті було тепло.

— Ми довго петляли містом, — вела вона далі. — Їхали по якихось незнайомих мені вулицях. Згодом Шеф велів мені лягти на підлогу. Я спробувала заперечувати, але він ударив мене в лице, стягнув на підлогу, накрив брезентом. Але перед тим я встигла помітити, що ми під’їжджаємо до парку Слави. Не можу сказати, скільки ми їхали потім: півгодини чи годину. Їхали весь час прямо. Раптом Пашка загальмував і сказав, що попереду патруль автоінспекції. Шеф поставив мені на спину валізку. «Для маскування», — сказав він, а Пашка вилаяв мене. Коли машину почало підкидати і я застогнала, Пашка зажадав, щоб Шеф задушив мене. Шеф прибрав валізу, одгорнув брезент і сказав, що виконає Пашчине прохання, якщо я не замовкну. Більше я не стогнала… Наталю Сергіївно, можна, я ляжу? — спитала вона.

— Лягай, звичайно, лягай, — сказала Наталя. — Може, відпочинеш трохи?

— Ні, — мовила Сальва. — Відпочивати мені нема чого. Спина болить, але я не стомилася.