Едуард Ісаакович Ростовцев - «Привид» не може втекти

простенькому ситцевому платті і такій же пов’язаній під підборіддя хустинці. Дівчина скидала з бідарки якісь корзини. Її обличчя Лежнєв не розгледів — дівчина стояла до нього спиною, — він бачив тільки струнку постать, красиві сильні ноги, світлий кучерик, що вибився з-під хустки. Нараз дівчина зойкнула, вскочила в бідарку, перелякано замахала руками.

— Полкан, не смій! Фу, Полкан! Фу! Це своя. Розумієш, дурнику, своя! — почув Лежнєв знайомий голос і одразу відскочив од вікна: з воріт вийшла фрау Ада.

Це було так несподівано, що Лежнєв розгубився. Він підготував себе до будь-яких сюрпризів, але побачити Аду аж ніяк не сподівався. Збентежило його й те, що Ада відчувала себе на фільварку як удома — вовкодав слухав її, радісно стрибав навколо. Що вв’язувало баронесу Рененкампф з колишнім єгерем її батька? Чого вона приїхала сюди? А втім, шукати відповіді на ці запитання було вже ніколи. Лежнєв почув, як Ада сказала дівчині:

— Старого немає, мабуть, пішов до міста. Це й краще, бо ще впізнає тебе. Бери корзини, неси до хати. Та обережніше, у тій — пляшки.

Лежнєв знову підійшов до вікна, сторожко виглянув. Дівчини коло бідарки вже не було. Ада підтягувала на коневі збрую. Лежнєв помітив, що вона крадькома позирає на шосе, немов хоче впевнитися, що за нею ніхто не стежить. Та ось вона, по-хлоп’ячому свиснувши Полканові, пішла у двір.

— Чекай-но, я зараз відімкну, у мене є ключ, — сказала дівчині.

Треба було щось вирішувати. Власне, чого йому боятися зустрічі з Адою? За час короткого знайомства у них начебто склалися непогані стосунки. До того ж вона знала, що обер-лейтенант Зінгер — Оскарів товариш. Отже, пояснити своє перебування в домівці Гімпеля буде не важко. І все-таки щось примусило його швидко одягтися, прибрати кімнату. Відчинивши шафу, щоб сховати постіль, Лежнєв на мить сторопів: у шафі висіли плаття, жіночі пальта, від яких тхнуло нафталіном. Те, що цей одяг належав молодій жінці, Лежнєв зрозумів одразу. Ада і дівчина уже ввійшли в будинок. Лежнєв, швидко висунувши нижню шухляду, яка, на щастя, була порожня, запхнув туди постіль.

Ще раз зиркнувши у вікно, він оглянув дах. Критий толем, дах був крутий, але не настільки, щоб на ньому не можна було втриматися. Неподалік був димар. Лежнєв підійшов до дверей, прислухався, обережно прочинив їх.

— Ну й дурепа, — почув він Адин голос. — Лізеш на рожен.

— Плювати, — сказала дівчина, — коли не вмирати, то вмирати. Зате поживу панею на всю губу.

Голос дівчини, високий і різкий, видався Лежнєву знайомим. «Адина підшефна із санаторних дівиць, — подумав він. — Можливо, я навіть бачив її в компанії Шпітцмюллера, та хіба ж упізнаєш».

— А багато Брюнінг тобі платить? — спитала Ада.

— На канхвети-марахвети вистачає, — засміялася давнина. — На тому тижні поверх усього два куски одвалив. А вчора навіть до медалі обіцяв представити. Тільки на дідька мені його медаль, краще б іншими кружальцями віддячив — жовтенькими…

Лежнєва кинуло в піт — він упізнав цей голос. Ні, помилки бути не могло. Надто добре закарбувався в пам’яті її сміх і цей жаргон.

— Так от, — сказала Ада, — зробиш справу, матимеш жовтенькі. Тільки гляди, Ольго, розкажеш Брюнінгу, я з тобою інакше розрахуюсь.

— Адо Миколаївно, могила! Тільки скажіть, який він із себе, цей Трібо?

— Побачиш, коли зустрінешся. Він тебе знає.

— Звідки ж він мене знає: в обличчя чи більше? — зареготала Ольга.

— Годі базікати, — обірвала її Ада. — Іди на кухню. Я зараз принесу пакунок.

Сходами застукали каблучки, Лежнєв відскочив од дверей і не роздумуючи кинувся до вікна, схопивши по дорозі плащ і картуз. За мить він опинився на даху.

Ада була в кімнаті недовго, але зробила те, чого боявся Лежнєв: зачинила вікно.

Лежнєв опинився в скрутному становищі — лишатися на даху небезпечно, його могли помітити якщо не з грунтової дороги, то з шосе, до того ж він насилу тримався. Лежнєв нечутно переліз через коньок на той бік даху, який був од лісу і де було слухове вікно горища, але там дах виявився крутіший, і він мало не покотився вниз. Полкан почув його і несамовито загавкав.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Сільву Пєтухову шукали вже другий день. На ноги підняли всю міську міліцію. Тривога була недаремна: людина, яка не побоялася серед білого дня прийти в приміщення обласної прокуратури, вкрасти дівчину, могла зважитися на все. Наталя була певна, що Сільву викрав Шеф. Лежнєв не підтримав її, хоча й не відкинув цього припущення. Треба було за всяку ціну знайти, врятувати дівчину. Кравчук вважав, що викрадення Пєтухової — переломний момент у слідстві в справі про пожежу на Залісній. Лежнєв утримувався від коментарів, але цілу ніч пробув у міському управлінні міліції, куди з усіх вінців надходили донесення оперативно-пошукових груп. До дев’ятої години ці донесення були невтішні: минулого вечора Сільву ніхто не бачив; на квартиру, де вона жила останні місяці, ночувати не прийшла; у своєму рідному місті, яке було за півтори години їзди від Сосновсьного, не показувалась; на роботу не вийшла.

Та ось вранці в управління подзвонив черговий по Залізничному райвідділу міліції і повідомив, що до нього звернулася молода жінка, дуже пригнічена, спочатку сказала, що вона вбила людину, а потім, впавши в істерику, почала заперечувати це і просила, щоб її врятували від якогось суб’єкта.

В Залізничний райвідділ поїхали Лежнєв і Кравчук. Вони привезли Пєтухову (це була вона) не в міське управління міліції і не в прокуратуру, а в санчастину обласного управління МВС — у Сільви був нервовий шок.

Після істерики настала прострація: Сільва не відповідала навіть на запитання лікарів. Професор-невропатолог, якого запросив Лежнєв, констатував нервове потрясіння.

— Що може вплинути на хвору, щоб вона якнайскоріше заговорила? — поцікавився Лежнєв.

— Вивести її із стану прострації нелегко, але можна, — відповів професор. — Треба, щоб поруч була людина, з котрою Пєтухова раніше мала певний контакт.