Димитр Ангелів - Сміливий чунг

само, як подобалося підстрибування, супроводжуване схлипуванням. Якийсь із малих чунгів поцілив у повалене дерево з дуплом усередині; почулося лунке і сильне: «Кух-х-х!..»

— А-кха! А-кха! — радісно заверещав маленький чунг, поціливши вдруге в дуплясте дерево; знову почулося лунке і сильне «Кух-х-х!..»

Каміння почали кидати й інші малі та дорослі чунги. Кожен намагався влучити в дерево. Перший раз у житті чунги цілились свідомо, і то в неживу ціль. Але вони кидали каміння дуже невміло і тому рідко влучали в дерево. Проте і в цьому новому занятті вони поступово почали досягати спритності, особливо молодші чунги, які уміли цілитися точніше, ніж старші.

Ущелина стала поволі ширшати, скелі з обох боків почали розступатися і врешті зовсім зникли. Бурхлива, пінява річка угамувала свої води і далі текла спокійно й тихо. Разом з тим і ліс став ніби рівнішим, дерев побільшало, і листя на них стало ширшим і зеленішим. Подекуди з гілля звисали соковиті плоди, і чунги радісно заскімлили. В одному місці між деревами промайнула якась тварина: чунги не пам’ятали, щоб коли-небудь бачили її, а трохи далі, за поворотом ріки, перед ними відкрився широкий піщаний берег.

Чунги вийшли на берег і далі пішли по піску. Їх бентежило почуття якоїсь особливої легкості. Пісок був дрібний, сипучий, і вони дивувалися, бачачи, як ступні їх задніх кінцівок грузнуть у ньому, лишають на його поверхні сліди. Малі чунги кричали й бігали по піску. Побачивши це, дорослі чунги й собі почали бігати та кричати.

— Ву-о-о-о-о! Ву-о-о-о! — витягували вони здивовано губи, дивлячись на довгі ряди слідів, що залишав на піску кожен чунг.

Дехто з них, пригадавши, як вони копали на болотистому місці ямки, щоб напитись води, почали їх копати і тут. Але ніхто з них не наважувався увійти в саму річку, бо ніхто не пригадував, щоб йому коли-небудь доводилось переходити річку або плавати в ній.

Надвечір, коли вже почало сутеніти, усі чунги, хоч як їм подобалося гратись на піску, відступили ближче до лісу й почали готувати собі лігва. І хоч тепер не дув вітер, хоч було зовсім тепло, вони знову назбирали каміння й поскладали його в купи. Робили вони це не тільки для того, щоб було чим боронитися від хижаків, а швидше з усвідомленням того, що купи каміння захищатимуть їх від холодного подиху вітру вночі або на світанку.

Другого дня вранці, заспокоївши свій голод корінням та дрібними плодами, які вони назбирали в лісі, чунги знову вийшли до річки й піщаним берегом рушили далі. Купи каміння біліли позаду, чітко вирізняючись на зеленому тлі лісу. Ніхто з чунгів тоді ще не розумів, що ті купи каміння були першими на землі пам’ятниками, створеними з усвідомленою і ясно визначеною метою істотами, які вже були чимось більшим, ніж тварини. Малі чунги бігли Попереду, збирали блискучі камінчики й радісно повискували. Деякі камінці виблискували, мов маленькі світила, і вони один наперед одного хапали їх і безмежно раділи. Разом з ними раділи й дорослі чунги. Вони раділи з щедрого проміння білого світила, з відображення неба на спокійній гладіні ріки, раділи з свіжої зелені лісу. В душі у кожного з них зароджувалось передчуття, що їхнім безнастанним, безрадісним блуканням настав кінець і що тепер вони житимуть без турбот і страждань.

Як завжди, Сміливий і ще кілька молодих і сильних чунгів відділилися від великої групи і йшли попереду. Сміливий був вожаком, і глибоко в його свідомості таїлось невиразне почуття відповідальності за безпеку всієї групи. Група могла натрапити на якусь несподіванку — зграю ла-ї чи іводів, стадо мутів чи велетенських хо-хо, на трясовину або непрохідні хащі, — і він першим мусив помітити все це і вчасно попередити групу. І Сміливий чунг час від часу вигукував:

— У-а-кха! У-а-кха!

Мовою чунгів це означало: «Вперед! Вперед! Шлях перед нами вільний і безпечний, і я не бачу ні грау, ні мо-ка, ні мута, ні хо-хо!»

Так група, що йшла попереду, досягла нового повороту річки, і Сміливий чунг першим помітив великого білого крі-рі з довжелезними ногами й великим дзьобом. Крі-рі нерухомо стояв у неглибокій затоці річки й час від часу опускав дзьоб у воду. Він робив це так швидко, що чунги не встигали навіть устежити за його рухами. Вони лиш помітили, що кожного разу щось блискуче з’являлося в його дзьобі і в ту ж мить зникало.

— У-кха-кха-кхва-кха! — замахнувся каменем Сміливий чунг і кинувся до крі-рі — не стільки, щоб зловити його, а щоб глянути, що він їв.

Але крі-рі розпростер білі крила, пронизливо каркнув, здійнявся угору, описав у повітрі коло й полетів на той бік річки. Чунги обійшли мілку затоку й наблизилися до того місця, де щойно стояв крі-рі.

У воді плавали якісь маленькі тваринки; чунги їх ніколи ще не бачили. Тваринки зовсім не мали ніг, голови у них схожі були на голову тсі-тсі або та-ма, а хвости якісь незвичайні. Ніхто з чунгів не ловив і не їв таких тваринок, і Сміливий разом з своїми супутниками поприсідали навпочіпки над самою водою і з цікавістю почали розглядати цих тваринок, дивуючись їх незвичайному виглядові та рухливості.

— Ву-о-о-о! Ву-о-о-о! — вигукували вони.

Захопившись цими тваринками, вони забули навіть про великого крі-рі та про те, що він робив у воді. Мабуть, вони так і лишилися б далекими від думки, що цих тваринок можна їсти, як і будь-яких інших тварин, коли б не побачили раптом маленького мо-ка. Він у всьому був схожий на великих мо-ка: такий же волохатий, як і вони, з опущеною вниз головою, з дуже коротким хвостом. Лише колір шерсті у нього був попелястий, а морда значно тупіша, та й сам він здавався удвічі меншим за великого мо-ка. Звір стояв у мілкій затоці так само нерухомо, як і крі-рі. Потім він раптом плеснув передньою лапою по воді з такою силою, що геть увесь оббризкався нею. На— ступної миті він занурив у воду морду і одразу ж вискочив на берег, тримаючи в зубах таку саму тваринку з дивовижним