Андраш Беркеші - Списоносці

думаючи, вихилив келих, витер серветкою масні, товсті губи і важко, як ведмідь, що добряче поласував, підвівся. Він пройшовся по кімнаті, разів три відригнув, сів у крісло і, сопучи, запалив сигару. — З тебе, братику, ніколи не вийде доброго попа, ні.

— Якщо богові так хочеться, нехай буде його воля, — сказав я смиренно, похиливши голову.

Абат витріщився на мене, мов блазень.

— Гм, — неуважливо пробурмотів Крістич, захопившись сигарою. Він старанно попихкував нею, дим хмарою здіймався догори. Через якийсь час абат промовив: — Братику, братику…

Глянувши на нього, я чекав, що він скаже далі, але абат замовк і лише похитав головою.

— Отче, я хотів попросити у вас поради… — почав я розгублено, не знаючи, як розуміти це абатове похитування головою.

— Ти не щира людина, братику, — сумно сказав він. — Відчуваю, ти не одверта людина.

— Чи не образив я пана абата? Якщо так, то найпокірніше прошу прощення…

Але Крістич не відповів. Махнув тільки рукою, щоб я залишив його.

Кілька днів абат не розмовляв зі мною. Я ніяк не міг збагнути, чому це він образився на мене. Але розмови з ним не починав, хоч хотів уже взятися до роботи. Я вивчав своє оточення, його настрої, місцеві звичаї. Семінарію відвідували багато слухачів університету і гімназистів-старшокласників, які ходили туди не зміцнювати свою віру, а — я незабаром довідався — як члени студентського товариства «Нова Хорватія». Цікавився всім, усе запам'ятовував, але діяв обережно, щоб не викликати підозри. Вже став звикатися з думкою, що сербська контррозвідка знає про мій перехід і стежить за кожним моїм кроком. Частина церковників та й народ, звичайно, були прихильниками незалежності Хорватії. Завдання починало мені подобатись. Абат, здається, не помічав мене. Не втручався в моє життя, його навіть не цікавило, як іде моя робота. Це насторожувало, але я не говорив нічого.

У секретаріаті працював молодий попик Антон. Скромний, худенький чоловічок з мрійливими очима, його блакитні очі, запалі щоки, бліде обличчя дуже нагадували середньовічних святих. Я часто розмовляв з Антоном. Разом ми ходили по Загребу, він знайомив мене з визначними місцями. Батьки Антона були бідними селянами.

… Одного сонячного травневого дня, після обіду, ми пішли прогулятися по місту. Абат Крістич уже третій день був у Белграді, тому Антон міг приділити мері більше часу. Ми оглянули університет. Мій молодий приятель розповів, що його заснував ще угорський король святий Ласло і потім багато говорив про угорців. З слів Антона я зрозумів, що він не дуже прихильно до них ставиться. Ми трохи втомилися. Я запропонував посидіти в парку.

Довго сиділи мовчки. Я дивився на дітей, які гралися поблизу, на вежу собору, що виднілась удалині, і насолоджувався приємним теплом весняного сонечка. Потім задрімав. Відкривши очі, я глянув на Антона. Він замислено дивився у молитовник, але видно було, що думки його літали десь далеко-далеко.

— Не потурбую тебе, милий Антоне? — звернувся я до нього.

Він здригнувся, ніби прокинувся від гіпнотичного сну. Закрив молитовник і глянув на мене.

— Отець Йово, я саме закінчив.

— Скажи, Антоне, ти часом не знаєш, чому абат Крістич гнівається на мене?

— Пан абат гнівається? — запитав молодий священик і замислився. — Чому ви так думаєте, отче?

— Я не думаю, а знаю. Раніше він щовечора запрошував мене до себе, розмовляв зі мною, а тепер уникає мого товариства. Якби я знав, чим образив його, то пробачився б перед ним.

— Так, пан абат… — сказав Антон тихо. — Дуже важко розпізнати його. Він зовсім інша людина, ніж ми. Одного разу розповідав мені, що справжній слуга божий не хвастає на кожному кроці своєю вірою в бога. Віра — це скарб душі. Її треба приховувати в найпотаємніших куточках серця. Пан Крістич не любить, якщо хтось постійно згадує бога. Він багато молиться, але завжди на самоті, щоб інші не були свідками його розмов з богом. Я дуже люблю його…

«Абат і гадки не має молитись, — думав я. — Очевидно, усамітнюється, щоб без свідків напитись. Йому вірять лише жовтороті». Та Антонові я нічого не сказав.

— Можливо, і на мене гнівається через це, — вже вголос сумно промовив я.

Крістич не змінив свого ставлення до мене й після приїзду з Белграда. Пив, їв і виконував свою звичну роботу. Одного дня після обіду я відвідав його. Старий, пообідавши, завжди зачинявся, щоб «подумати про бога». Але я відчував, що це лише привід для спокійного відпочинку. Двері були замкнені. Тільки після того, як я постукав удруге, почулося човгання пантофлів, і абат підійшов до дверей.

— Хто? — запитав він.

— Йово Михайлик, — відповів я. — Хотів би поговорити з вами.

Крістич відчинив двері. Окинувши поглядом кімнату, я одразу зрозумів, що моя догадка була правильною. Пом'ята ковдра і мокра пляма на білій подушці свідчили, що абат бачив якийсь солодкий сон.

— Що доброго приніс, братику? — запитав Крістич позіхаючи і запропонував мені сісти.

З мого обличчя враз злетів вираз смиренності, я глянув на нього посміхаючись. Змінивши голос, промовив:

— Перед тим, як починати розмову, я хотів би, щоб ви, святий отче, почастували мене вином, бо так легше вести бесіду. Маю важливі вісті. — Я підійшов до дверей і замкнув їх на ключ.

Старик отетеріло витріщився на мене. Я мовчки дивився на нього з визивною, нахабною посмішкою. Потім зручно вмостився в кріслі.

— Гм, що це значить, братику? — сказав абат, вкрай здивований.

Я грайливо підморгнув йому і відповідним рухом руки показав, що хочу пити. Старик крекчучи поплентався до молитовного ослінчика, важко нахилився і витяг з-за нього пляшку вина. Сперся рукою на ослінчик і насилу підвівся. Потім дістав з шафи два кришталеві келихи і, поставивши їх разом з пляшкою на стіл, плюхнувся в крісло. Його подвійне підборіддя затряслося, рожеве масне обличчя заблищало.

— Наливай, братику…

Я взяв пляшку іналив два келихи.

— Обережно, дивись не розлий, — зауважив абат.