Жюль Верн - П'ятнадцятирічний капітан

Отже, три великі держави зробили цю гуманну справу. Нині работоргівля провадиться лише в іспанських та португальських колоніях та ще на Сході для задоволення господарських потреб турецьких та арабських володінь. Хоча Бразилія не визволила своїх невільників, вона принаймні не допускає появи нових, і діти негрів народжуються на її території вільними людьми.

Тим часом у внутрішній Африці не припиняються кровопролитні війни. Туземні царки продовжують полювати на людей і, як наслідок, цілі племена потрапляють у рабство. Невільницькі каравани слідують в двох напрямках: перший шлях пролягає на захід, до португальської колонії в Анголі, другий – на схід, до Мозамбіку. Звідти цих нещасних, з яких лише деякі добираються живими до кінцевих пунктів слідування караванів, відправляють кого на острів Кубу або на Мадагаскар, кого в арабські або турецькі провінції в Азії, в Мекку або в Маскат. Англійські та французькі сторожові кораблі не можуть перешкодити цій торгівлі: за такої величезної протяжності берегової лінії важко встановити дієвий контроль.

Наскільки великим є обсяг цього мерзотного експорту?

Він є дуже великим. За найбільш оптимістичними підрахунками, не менше вісімдесяти тисяч рабів привозять на узбережжя, а число вбитих під час облав, мабуть, є вдесятеро більшим. Там, де відбувалася ця огидна бійня, залишаються лише витоптані поля, попіл від спорожнілих селищ. Там в річках плавають трупи і дикі звірі господарюють в усій місцевості. Лівінгстон після цих кривавих набігів не впізнавав місць, в яких він побував кількома місяцями раніше. Його свідчення підтверджують решта мандрівників: Грант, Спік, Бертон, Камерон, Стенлі, які відвідали лісисте плоскогір'я Центральної Африки, головну арену кривавих війн туземних царків. Саме безлюддя, руїна й розгром в колись квітучих селищах району Великих озер, всій великій області, що поставляє «чорний товар» на занзібарський ринок, в Борну, в Феццан і південніше – вздовж берегів Ньяссе та Замбезі, і на захід – у верхів'ях Заїру, які нещодавно перетнув відважний Стенлі. Невже работоргівля в Африці припиниться лише тоді, коли буде знищено всю чорну расу? Невже на африканських негрів очікує та сама доля, що спіткала туземців Австралії?

Але ринки іспанських і португальських колоній коли-небудь закриються, їх більше не існуватиме – цивілізовані народи не можуть й далі ігнорувати работоргівлю!

Так, звичайно, вже тепер, в 1878 році, ми повинні побачити, як звільняють всіх рабів, які ще залишаються в християнських державах. Втім, мусульманські країни, ймовірно, ще довгий час продовжуватимуть цей торг, який перетворює Африканський континент в безлюдну пустелю. Саме в ці країни і прямує тепер найбільша частина вивезених з Африки невільників: число туземців, яких щорічно відривають від батьківщини та відправляють на східне узбережжя, перевершує сорок тисяч. Задовго до єгипетської експедиції негрів Сенаара тисячами продавали неграм Дарфура і навпаки. Генерал Бонапарт зміг навіть придбати чималу кількість негрів, з яких він набрав солдатів і сформував з них загони на кшталт мамелюків. Минуло вже чотири п'ятих XIX століття, а оборот работоргівлі в Африці не скорочується, а навіть навпаки.

Справа в тому, що іслам прихильно ставиться до работоргівлі. Адже потрібно було, щоб чорний раб замінив у мусульманських країнах колишнього білого невільника. Работорговці будь-якого походження займаються цією огидною торгівлею в широких масштабах. Таким чином вони поставляють додаткове населення расам на межі зникнення, оскільки вони не трудяться і через те не відроджуються. Ці раби, як і за часів Бонапарта, часто стають солдатами. У деяких народів з верхів'я Нілу з них складається половина військ африканських царків. У цьому випадку їхня доля виявляється лиш трохи гіршою за долі вільних людей. Однак, якщо раб не стає солдатом, він перетворюється на валюту: навіть в Єгипті та в Борну офіцери та чиновники отримують платню саме такими грошовими одиницями. Гійом Лежан стверджує, що він на власні очі бачив це.

Такою є работоргівля нині.

Варто додати, що багато представників європейських держав в Африці проявляють ганебну поблажливість. Адже це незаперечний факт: у той час як морська охорона патрулює африканські береги Атлантичного й Індійського океанів, всередині країни, під носом у європейських чиновників, продовжують активно торгувати людьми, йдуть каравани захоплених невільників, регулярно відбуваються масові побиття, під час яких вбивають з десяток негрів, щоб обернути на раба одну людину.

Тепер нам зрозуміло, наскільки жахливими були слова, що їх промовив Дік Сенд:

– Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців та рабів!..

І він не помилився: це справді була Африка, де чимало небезпек загрожували йому самому та всім його супутникам.

Проте, в яку частину Африканського континенту закинула їх дивовижна фатальна випадковість? Безсумнівно, в західну, і до того ж скидається на те, що «Пілігрим» швидше за все зазнав аварії якраз біля узбережжя Анголи, куди ведуть каравани работоргівців з усієї цієї області Екваторіальної Африки.

Дійсно, це була Ангола, той край, який кілька років потому ціною неймовірних зусиль перетнули Камерон на півдні та Стенлі на півночі. З-поміж усієї цієї великої території, що складається з трьох провінцій: Бенгели, Конго та Анголи, в той час відома була тільки прибережна смуга – вона простягається від Нурс на півдні до Заїру на півночі. Два найважливіших населених пункти на цьому узбережжі слугують одночасно портами. Це Бенгела та Сан-Паулу-ді-Луанда, столиця колонії, що належить Португалії.

Внутрішні її області в той час залишалися майже недослідженими. Лише деякі мандрівники наважувалися заглибитися в ті місця. Згубний вологий та жаркий клімат, який породжує лихоманки, дикуни, з-поміж яких деякі й досі займаються людожерством, постійні війни між племенами, підозріле ставлення работорговців до будь-якого чужинця, який намагається проникнути в таємниці їхньої огидної торгівлі, – ось які труднощі треба подолати, ось які небезпеки треба перемогти в одній із найнебезпечніших областей Екваторіальної Африки.

В 1816 році Таккі піднявся вгору за течією Конго, за водоспади Елла, однак йому вдалося пройти не більше двохсот миль. За одну таку експедицію неможливо було хоч якось вивчити країну, однак вона коштувала життя більшої частини вчених та офіцерів, що брали в ній участь.

Тридцять сім років потому доктор Лівінгстон пройшов від мису Доброї Надії до верхів’я Замбезі. Звідси в листопаді 1853 року він, набравшись сміливості, яка назавжди залишилася неперевершеною, перетнув Африку з півдня на північний захід, переправився через Кванго – притоку Конго – і 31 травня 1854 прибув до Сан-Паулу-ді-Луанда. Таким чином було прокладено першу стежку в незвіданих нетрях величезної португальської колонії.

Вісімнадцять років потому двоє відважних дослідників перетнули Африку зі сходу на захід і, подолавши величезні труднощі, вийшли на узбережжя Анголи: один – у південній, інший – в північній його частині.