Ада Самарка - Смак заборони

Боже, як же я боялася!

Тримаючи в одній руці плеєр, я пішла у вітальню (ноги при цьому запліталися) й роздяглася наголо (brone moi, je suis toi, mea culpa), ретельно помилася під холодним душем. Флакон стояв на скляній поличці біля дзеркала. Потім з почуттям, яке буває у снах, — як і раніше, оголена, повернулася у вітальню. (The principles of lust are easy to understand, do what you want, to it, until you find… love). Відображення Адори в дзеркалі за сервантом, на тлі кришталевих фужерів.

Парфуми «Каїр». Дикий запах… Але, може, він навіть і доречний у цьому випадку… Таке ось палке літнє божевілля.

Білий сарафан на голе тіло. Мокре волосся гладенько зачесано назад.

І пішла для початку в «Дніпро», в наш потаємний дворик. Немає. Порожньо.

Не поспішаючи, рушила звідтіля на «дніпровський» пляж. Мої ноги ледь пересувалися. Але, крім Аліни з бляклою дочкою, там нікого не було. Я щось бовкнула їм і сіла в ліфт. Обігнула маяк прихованими стежками. Дві дірки в паркані, закрите кафе «Ювілейне», занедбаний жимський літній кінотеатр.

Відчуття абсолютної волі та всезагальної відчуженості свідчило, що, як і раніше, я в світі первісної Імраї, в тому, іншому, дзеркальному світі, де є тільки сам результат нескінченних пошуків і прагнень, тільки ВІН — як у замкнутому колі моїх спогадів (найкращий приклад), де ігнорується все, навіть наш шлях до взаємного оволодіння, й тільки солодкі моменти п’янких пестощів складають веселкову орбіту мого збудженого мозку.

Кипарисова алея; танцмайданчик. Мені потрібно бути обережною, потрібно рухатися тихо й непомітно — це небезпечний шлях.

Я переміщалася «Жемчужиною», мов безлика примара, й люди для мене навколо вже давно були не людьми, а кретин собака, що переслідував мене з виглядом конвоїра від самих воріт господарського двору, — чимось прозорим і несправжнім. Дивно, що він дотепер не залишив фіолетової тіні похмурого шукача сенсу власного життя.

Генеральські дачі й Генеральський пляж. Хворобливим поглядом сканую рідну улоговинку між стрімких скель, і серце важко б’ється десь у самім горлі… А все ж марно. Насправді на мене дивилася й посміхалась неминуча й природна порожнеча, цей соковитий спокій, непохитна тиша чарівної, тихої імрайської місцини.

Я бреду на центральний Жемчужинський пляж, і вже будь-яка надія на зустріч із ним знищена остаточно. Зникла нечувана напруга попередніх хвилин — я знала, що боятися більше нема чого. Зневіра та байдужість мого звичного стану. Бадьоренькі пляжники кидають на мене здивовані погляди, тому що я плюнула на все й доволі помітна гама почуттів опанувала посмутніле веснянкувате личко.

Мій погляд вловив крізь перламутрову сітку безпросвітної туги казенний стілець біля самісіньких пляжних воріт. Там лежали розгорнута книжка й біла панамка, на якій мій затоплений розпачем зір не хотів фокусуватися, — і ось усі перешкоди, призначені зупинити нещасну, одурену долею дівчинку на шляху до галасливого, переповненого пляжу військового санаторію. Панамка та книжка.

Як сомнамбула, я плавно, цілком безкарно просоталася крізь ворота, спустилася дюжиною відшліфованих до вкрадливої округлості сходів. І під смугастим парасолем теж порожньо, й тільки виразний слід величезної дупи, надійно увічнений в багатозначній увігнутості подушки дерматинового кріселка, свідчить, що санаторні книжки нині перевіряють безсторонні бегемоти. Або елефанти. Або…

У мене є тільки моя болісна нагота під білою з дикими орхідеями тканиною обтяглого сарафана.

Ще на майданчику перед пляжним кафе я побачила повернутого до мене спиною Альхена.

І це було видовище чомусь зовсім не шокуюче, воно не кидало в агонію зі скреготінням зубів, це було так само природно, як і відсутність його на Генералці. Так прекрасно й природно.

…Усі блага земні…

Якийсь час я дивилася просто так, живилась його нерухомою спиною, смакуючи кожну секунду цього візуального поглинання, намагаючись збалансувати все те, що горлало-волало всередині, а далі вже скрадалася сходами донизу, й упевненість, о, дика, всеосяжна впевненість у власних силах стисла думку в своїх лещатах. Я не боялася нічого. Я ні про що не думала. Я знала, що я роблю й що це обіцяє. Ніщо не могло мене збентежити, й навіть двійко вульгарних задокруток праворуч від його смаглявого плеча не могли торкнутися чогось чутливого на струнах мого серця. Я просто зайшла йому за спину (справжню!) тихо, мов скрадлива пантера. І зухвало постукала його по плечі.

Він озирнувся, здригаючись.

Я зітхнула й посміхнулася.

— Яким дивом? — шовковистий лагідний голос. Доброзичливість у всьому Гепардовому матово-маслиновому єстві. Дивиться згори вниз і трішки мружиться. Досить симпатична жіночка з губами в формі серденька дуже неприязно, причому, впритул витріщилася на мене.

— Таким ось дивом. Думаю, а дай зайду. Я ще згори тебе побачила. Я не можу інакше, — не в змозі встояти на ногах, я сіла на лежак поруч, застелений чиїмось білим рушником.

Лагідна, як завжди, наповнена чимось безпомилково місячним, дуже вкрадлива посмішка торкнулася його тонких губів — і поступово поширилася по них.

— А що, з твоїх нікого немає?

— Нема. Зінка з усіма в Ялті, а я… А я — нормально. Просто помилилася в підрахунках, — ніяково посміхнулась я, рівно настільки, наскільки дозволяла та пекуча буря, що бушувала в моєму перегрітому мозку.

— Побажання є? — зачаєна двозначність. Я була в такому остовпінні, що просто не встигла пробитися в діамантове виблискування таємного підтексту.

— Нема…

— Ну, тоді посидь тут. Хочеш скупатися? Чи на тобі нема купальника? Нема?

— Нема.

— А тут, де ти сидиш, — зайнято. Іди сюди, — він ледь відчутно, крізь зефірну насолоду та моє заціпеніння торкався своїми гарячими грудьми до мого пухнастого плеча. Я відчула, як від нього відходять хвилі тієї самої демонічної сили — ніби пряно-виноградної. Вони загадковими переспівами, упереміш із сонячною спекою проникали в мене з