Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

— Передусім треба знайти підходяще творче середовище. Таких же юних хлопців і дівчат, які хочуть стати художниками. Їх багато, дуже багато. Кожне покоління приходить — цих хлопців і дівчат дуже багато. Вони так само зараз киснуть у собі, скніють, думають, що самі у цьому світі. Нещасні і нікому непотрібні.

— І в нашому місті? — прохопився Женя.

— От цього я, на жаль, не знаю. Але вони є. Вони є в кожному місті.

— Навіть у Чернігові?

— І в Чернігові. І в Києві.

— Навіть у Бахмачі і Носівці?

— Думаю, і там також.

— Я попитаю у своєї двоюрідної сестри. Вона живе у Чернігові. Може, вона знає там молодих художників. Я би хотів із ними познайомитися, — замріяно сказав Женя.

— Ти з ними познайомишся, якщо не закинеш малювання.

— Я не кину! Клянусь!

— Добре. Так-от — треба знайти своє покоління, стати одним цікавим середовищем, завжди бачити одне одного. Тобі треба знайти своє покоління, підтримувати тісні стосунки зі своїми митцями-ровесниками, обмінюватися ідеями, враженнями. М-да.

— І де таке середовище тут взяти? — з досадою в голосі запитав Женя Бублик, згадуючи свою компанію в гуртожитку училища-«кулькá»: щоденні пиятики, мордобій, карти на гроші, дівчата, які віддаються всім, хто підвернеться під руку, тупі та примітивні балачки, розборки з місцевими.

Микола Григорович уважно стежив за змінами на лиці Жені Бублика і з розумінням кивнув.

— М-да, з таким середовищем у нас тут не густо. Місто базарників. І від цього нікуди не дінешся. Пустеля. І я в цій пустелі, чоловіче, живу вже сто років. Чуєте-чуєте? Сто років! Колись мені здавалося, що збожеволію. Таке все огидне, мерзенне, тупе навколо. Хоч би одна жива душа! Навколо — мертвяки! Самі морди торгашів і спекулянтів. П’яні рожі. Ідіот на ідіотові. М-да. Але це не страшно, чуєте, Женю, це не страшно! Або пустеля зжере тебе, або ти піднімешся над нею! — несподівано пожвавився Хорошевський і збуджено заходив туди-сюди своїм кабінетом, розмахував руками і продовжував свій монолог.

Женя задумано склав на колінах руки: він усвідомив, що його в рідному місті більше ніхто ніколи не зрозуміє, окрім Миколи Григоровича. Хорошевський дружньо поплескав його по плечу.

— Мама каже, що я мазюкаю дурню, — пригнічено сказав Женя й опустив голову.

— Вона у тебе не вірить?

— Не знаю. Мабуть, не дуже.

— М-да.

— Вона каже: це не принесе грошей і зробить мене нещасним. Вона часто запитує, коли дивиться на мої картини…

— Що вона каже? — насторожився Микола Григорович.

— Каже: «І де ти будеш працювати? Як будеш заробляти на хліб?» Я не знаю, що їй казати. Вона постійно говорить так, що мені стає страшно, — ображено сказав Женя.

— А ким мати працює?

— Вона вчителька.

— М-да. Дивно, — пробурмотів він, — учителька… мала би розуміти. М-да.

Женя замовк і опустив голову. Хорошевському здалося, що малий от-от заплаче.

— Нікого не слухай! У тебе є талант і тобі треба його розвивати! Твої ескізи цьому підтвердження! Правда, ще треба серйозно попрацювати — поставити техніку, навчитись керувати світлом, опанувати простір і форму, навчитися її зображувати. Одним словом — треба постійно малювати і не відступати. Тільки досвід і читання хороших потрібних книг. М-да.

— А які книги треба читати? — загорілися очі в Жені Бублика.

Хорошевський знову почав туди-сюди ходити своїм кабінетом, зупинився перед дерев’яними і запиленими стелажами, почав бігати очима, ритися на них своїми великими руками, перевертати купу мотлоху. Нарешті він витягнув декілька книг: «Муки й радості» Ірвінґа Стоуна та «Мартіна Ідена» Джека Лондона.

— Тобі спершу треба гідні приклади для наслідування. Ось — почитай романи про митців, про те, як їм було важко, але вони не зламалися і не відступили. Відкинь сумніви і витри шмарклі! Ці романи — якраз для твого віку, коли юний митець ще розгублений і йому здається, ніби він найнещасніша людина у цьому світі. Прочитай — і ти зрозумієш, чоловіче, що людям було гірше. Людям було гірше! Чого це ти розкис? Чоловіче, люди не мали що їсти, сиділи в тюрмах, гнили у таборах, пропадали посеред вулиці — і творили! А ти отут розкис. Нема середовища, нема того, нема сього… До лампочки! Чуєте-чуєте, до лампочки! Після цих книг ти сміятимешся над собою і над своїми так званими невдачами.

— Дякую! — захоплено сказав Женя і взяв запилені книги. Він охайно повитирав долонею з них пилюку, почав гортати, але Хорошевський сказав, щоб дивився і читав їх удома. Він усміхнувся і додав, що ті мавпи, з якими доводиться жити, після прочитання цих книг будуть здаватися наївними смішними комашками. Женя Бублик не зрозумів. Як це можуть його знайомі і друзі після книжок стати комашками.

У