Валерій Павлович Лапікура - Поїзд, що зник

по суті. Вільних місць має бути з точністю до навпаки: два столики наші, решта - клієнтам. Інакше брюнетка, котра нас цікавить, наїде на табличку «Вільних місць немає» і скаже своєму кавалєру: «Коханий, давай через швейцара візьмемо пляшечку і посидимо на лавочці коло Дніпра. Студентську юність згадаємо». Потім коханий випадково втрапляє у воду, а ми з вами - у велику… халепу. Єдина втіха - операцію починаємо сьогодні.

Подільські пінкертони ревонули: «Ура!» і розігнались займати місця негайно. Довелося на ходу зупиняти їх і пояснювати, чому Річковий вокзал - то не Жуляни і не Бориспіль, де цілодобовий кругообіг людей у природі. На Річковому, аби пригробити клієнта, потрібні сутінки, а краще - темрява. Домовилися розпочати чергування з восьмої вечора.

Я відпустив колег, повернувся на Богдана в Управу, зайшов до свого кабінетику, сів верхи на стілець і знову почав розглядати три фотографії на стінці. Знаєш, колись у студентські роки я півдня простояв у Ермітажі перед «Портретом Жанни Самарі», аж доки не заболіли ноги. Так от, портрети п’ятдесятирічних мордатих транзитників, притруєних вже відомою нам жінкою, я роздивлявся з не меншою увагою. Тепер я розумів, що між ними є певна схожість. Однаковий вік, статура, обличчя - високі залисини, консервативна стрижка, добре відгодовані карк і щоки. І ще - вираз власної значимості в погляді. З такою пикою сидять в президії урочистих зборів і фотографуються для районної дошки пошани. Таку фізію не мають - її носять!

Що там казав Старий під час нашого нічного чатування на дезертира? Мотив помсти? Але шляхи цих трьох перетнулися в одній-єдиній географічній точці лише один раз, коли вони юними піонерами відпочивали в «Артеку». Щоправда - в різні зміни і в різних загонах. От якби вбивця була їхньою ровесницею… Та це вже версія з розряду «сон рябої кобили».

Аби мені не заважали, я повісив з того боку дверей табличку, поцуплену з трансформаторної будки. Череп і відповідне текстуальне попередження мали натякати колегам, що мені краще дати спокій. В Управі знали, що я не жартую. Особливо після того, як довелося відкачувати позбавленого почуття гумору колегу з відділу по боротьбі з розкраданням соцвласності. Коли він якось втретє підряд проігнорував табличку і мої усні попередження, я вистрілив в нього зі стартового пістолета, спорядженого капсулями від мисливської зброї. Одержав догану і святий спокій.

Мотив помсти… Кому - зрозуміло. Ось вони, переді мною на стінці. Але як це пов’язати з сімома старими самотніми жінками, котрих брюнетка притруїла на просторах Російського Нечорнозем’я? Немає логіки. Добре, дамо спокій бабусям, будемо вважати, що вона на них технологію відпрацьовувала. Зосередимося поки на наших небіжчиках. Можливо, їй не подобаються немолоді лисуваті мужчини з фізіономією для дошки пошани? Тоді чому не руді або з ластовинням? Гітлеру, наприклад, не подобались євреї і цигани… Все, приїхав! Для повного щастя нашому Генералу не вистачає тільки версії щодо расистського мотиву. Куди він мене з нею пошле, важко навіть уявити. Але нову роботу після цього мені доведеться шукати дуже довго.

Мої філософські міркування перервав дзвінок від Старого.

- Привіт довбанутому інспектору від старого лягавого. Зайди, щось покажу. Знадобиться на старості років.

Виявляється, Підполковник скликав громадську експертну раду зі швейцарів ресторанів, у яких з’являлася або могла з’явитися наша дама. Надзвичайно цікавий народ! По-перше, майже всі - колишні менти у відставці або на пенсії. Єдиний виняток - Дядько Чорномор із Борисполя. Він, виявляється, у кадебе працював, нажив там виразку і лікувався на свіжому повітрі аеропорту. По-друге, професійні рефлекси у швейцарів залишилися на рівні. Після уважного вивчення фотографії підозрюваної майже всі опізнали її. Виявляється, в останні дні вона крутилась і на залізничному вокзалі, і в Жулянах. Щоправда, в аеропорту вона лише зазирнула у двері ресторану, побачила того сержанта, котрий забув її прізвище, і вирулила десь на висхідну позицію. Придурок з личками глипнув на неї, як баран на нові ворота, і не впізнав, а от швейцар запам’ятав, наче сфотографував. До ресторану аерофлотівського готелю, що через дорогу, вона не потикалася. Чому - незрозуміло. У Бориспільський ресторан, природно, жінка теж не рипнулася. Я думаю - після такого галасу, як вона зняла, на це б не наважилась навіть божевільна. А от до Річкового - не просто зайшла. На таксі підкотила посеред дня, коли людей було мало, попросила пачку сигарет, - як сказала, «справжніх». І без здачі.

Сховала сигарети в сумку - і до метрдотеля:

- Як у вас затишно…

- Стараємося. Що зволите?

- У вас завжди так мало людей?

- Та ні, через годинку набіжать…

Дама подумала…

- Знаєте - у мене завтра особливий день. Я хотіла у вас повечеряти, та от подумала - якщо в цей час тут багато народу…

- Та не так уже й багато. Ви не сумнівайтесь, вас обслужать, як у кращих ресторанах Парижу!

- Ну добре, залиште за мною он той столик. Поставте легку закуску… скажімо, м’ясне і рибне асорті… салатик, шампанського пляшечку. Решту я потім замовлю. Ви завтра теж працюєте?

- Ні, але ви не хвилюйтесь. Все зробимо! Ви будете не сама?

- А як ви вважаєте?…

Залишила заклад і пішла, сказала тільки: до завтра!

Старий сяяв:

- Сирота, запам’ятай - старого псяру інтуїція ще не підводить! Розмах розмахом, техніка технікою, скоро оцих ваших роботів скрізь понаставляєте, але і я чогось вартий!

І раптом спохмурнів:

- Одразу треба було про швейцарів здогадатись! Е, не той вже нюх, і вік не той…

Назавтра на бойове чергування я, як і належить начальникові, прибув першим і заздалегідь.