Марек Краєвський - Смерть у Бреслау

фразі «адже це вам...» він торкнувся похмурої таємниці його угоди з Пйонтеком. На щастя, ледь-ледь. Невідомо, чи будь-хто із присутніх здогадувався, який зміст приховує перерване посередині речення. Мокк глянув на втомленого, але вочевидь збудженого Анвальдта й на спокійного, як завжди, Смоложа. (Ні, здасться, не здогадалися). Вірт і Цупіца очікувально дивилися на Мокка.

— Панове, більше ми нічого не дізнаємось, — він підійшов до Конрада й знову заткнув йому рота кляпом. — Вірте, ця людина повинна щезнути безслідно, зрозумів? Крім того, раджу вам виїхати з Німеччини. Вас бачили в ганделику, де ви віддухопелили Шмідта. Якби ви повелися професійно й зачекали, доки він вийде на вулицю, то могли б і надалі безпечно займатися своїми справами. Але вас понесло. Треба було вам його лупцювати в кнайпі? Я й не знав, Вірте, що ти так різко реагуєш, коли тебе поять горілкою. Нічого не поробиш. Завтра, коли Конрад не з’явиться на роботі... найпізніше післязавтра, уся бреславська поліція розшукуватиме ваші прикметні фізіономії. За три дні вас шукатимуть по всій Німеччині. Раджу вам виїхати з країни. Кудись далеко... Ваш борг мені я вважаю сплаченим.

X
Бреслау, понеділок 16 липня 1934 року. Дев’ята година ранку

Тіло Конрада Шмідта лежало на дні Одеру за Низькими Луками вже годин із десять, коли Мокк із Анвальдтом курили чудові сигари марки «Байрам» від Пшедецького й робили перший ковток міцної арабської кави. Лео Гартнер не приховував задоволення. Він був певен, що здивує й зацікавить обох слухачів. Походжаючи кабінетом, подумки будував план свого повідомлення, вирішуючи, де будуть найважливіші моменти, складав чіткі резюме. Зауваживши, що гостей починає дратувати його мовчанка, він розпочав свою лекцію історичним відступом.

— Панове, Вільгельм Грюнгаґен у своїй «Geschichte der persischen Litteratur»[39] згадує про певний втраченнй історичний твір XIV століття, де описуються хрестові походи. Цей твір під назвою «Війна Аллахового війська з невірними» начебто написав такий собі освічений перс Ібн Сахім. Ви мені скажете: то й що? Адже втрачено було чимало творів, от... ще один старий рукопис... Але таке нехтування є безпідставним. Бо якби праця Ібн Сахіма дійшла до наших часів, ми мали б ще одне джерело захоплюючої історії хрестових походів, джерело вельми цікаве, бо написане воно було людиною по той бік барикади, мусульманином.

Мокк із Анвальдтом були уважними слухачами. Обом аматорам класичної філології аж ніяк не заважали епічні відступи. Гартнер виглядав помітно збудженим. Він поклав вузьку долоню на стос паперів:

— І ось, панове, здійснилася мрія багатьох істориків та сходознавців. Переді мною лежить утрачений твір Ібн Сахіма. Хто здійснив це відкриття? Так, так, Ґеорг Маасс. Щоправда, я не знаю, звідки він дізнався, що цей рукопис знаходиться в бреславській університетській бібліотеці. Може, він сам віднайшов якусь вказівку, а може, хтось йому підказав. Бо цей манускрипт нелегко знайти, його оправили як один том разом із двома іншими, меншими. Коротше кажучи, це відкриття принесе Маассові світову славу... Тим паче, що, опрацьовуючи твір, він одночасно перекладає його німецькою. І мушу сказати, перекладає вірно й дуже гарно. Отримані від вас фотографії — це дослівний переклад одного дуже цікавого фрагменту цієї хроніки. Йдеться про страхітливе вбивство дітей Аль-Шаузі, ватажка секти езидів, вчинене у 1205 році двома чоловіками, турком і хрестоносцем. Вчені, ознайомлені з історією хрестових походів, були б здивовані, адже 1205 року під час четвертого хрестового походу хрестоносці не покидали меж Константинополя! Та не можна виключати ймовірності поодиноких вилазок якихось загонів до віддалених територій, навіть на терени Анатолії чи й Месопотамії. Ці шукачі пригод і багатства грабували все, що можна грабувати, подекуди навіть з допомогою мусульман. Єзиди часто ставали об’єктами їхніх нападів...

Анвальдт заслухався. Мокк глянув на годинника й відкрив було рота, щоб гречно попрохати Гартнера перейти до суті. Але той умить зрозумів його наміри:

— Так, так, ваше превосходительство, я поясню, хто такі єзиди. Це доволі таємнича секта, що виникла у XII столітті й існує донині. Їх звичайно вважають сатаністами. Та це величезне спрощення. Звичайно, єзиди поклоняються сатані, але сатані, який уже покутує за свої гріхи. Незважаючи на покуту, він усе ще всемогутній. Свого бога зла вони називають Мелек-Тауз, зображують його у вигляді павича й вірять, що він керує світом за допомогою шести чи семи янголів, які також мають подобу залізних або бронзових павичів. Коротше кажучи, релігія єзидів — це суміш ісламу, християнства, юдаїзму й маздаїзму, тобто усіх віросповідань, представники яких пройшли через гори в Месопотамії, на захід від Мосулу, залишаючи крихти своїх вірувань. У житті єзиди дуже спокійні, чесні й охайні, що підкреслював англійський мандрівник і археолог XIX століття Остін Генрі Лайярд. Це народ, якого протягом століть гнобили всі: хрестоносці, араби, турки й курди. Тож не дивуйтеся, що проти єзидів об’єднувалися навіть вороги, які воювали одне проти одного, наприклад хрестоносці й сарацини. Для всіх переслідувачів той факт, що єзиди поклонялися богові зла, повністю виправдовував найжорстокішу різанину. Єзиди відплачували ворогам таким самим чином, переказуючи з покоління в покоління заповіти про кровну помсту. Вони й досі живуть на кордоні Туреччини й Персії, зберігаючи свою дивну віру й незмінні звичаї...

— Докторе Гартнере, — не витримав Мокк. — Це дуже цікаво, те, про що ви розповідаєте, але скажіть нам, чи ця цікава й давня історія має щось спільне з нашою справою, окрім того, що Маасс витяг її на світ Божий?

— Так, дуже багато спільного, — Гартнер обожнював несподіванки. — Але уточнімо, любі панове: не Маасс витяг цю хроніку на світ Божий, а той, хто вбив Маріетту фон дер Мальтен, — директор бібліотеки насолоджувався подивом на обличчях його слухачів. — З усією відповідальністю стверджую: напис на стіні вагона, де знайшли цю нещасну дівчину, походить саме із