Марк Геддон - Загадковий нічний інцидент із собакою

— Де я можу купити квиток на потяг? — повторив я, оскільки він не відповів на моє запитання.

— Отам, — він показав на велику залу зі скляним вікном на іншому боці від входу на вокзал, а потім додав: — То ти точно знаєш, що робиш?

— Так. Я їду до Лондона, щоби жити з Матір’ю, — відповів я.

— А у твоєї мами є телефон? — спитав він.

— Так, — підтвердив я.

— І ти можеш мені його назвати?

— Так: 0208 887 8907.

— І ти їй зателефонуєш, якщо в тебе виникнуть негаразди, добре? — спитав він.

— Так, — відповів я, оскільки знав, що якщо в тебе є гроші, то можна зробити дзвінок із телефонних кабінок, а тепер у мене були гроші.

— Гаразд, — сказав він.

Я пішов до каси, озирнувся й побачив, що поліцейський досі за мною стежить, і від цього я почувався безпечніше. На протилежному кінці великої зали був довгий стіл із вікном, і перед тим вікном стояв чоловік, а за тим вікном теж стояв чоловік, і я звернувся до чоловіка по інший бік скла:

— Я хочу поїхати до Лондона.

— Я перепрошую, — сказав чоловік, який був перед вікном, а потім повернувся й став до мене спиною, а чоловік по інший бік скла дав йому маленький клаптик паперу для підпису, тож він його підписав, проштовхнув назад у вікно, а чоловік по інший бік скла видав йому квиток. Потім той чоловік, який стояв перед вікном, подивився на мене й сказав:

— Якого біса ти на мене втикаєш?

А потім він пішов геть. У нього були дредлоки, як у деяких чорношкірих, але він був білим, а дредлоки — це коли ти ніколи не миєш голову й волосся стає схоже на старі мотузки. Він був одягнений у червоні штани з зірками. Я стискав у руці свого швейцарського армійського ножа на той випадок, якщо він мене торкнеться.

А потім перед вікном нікого не стало, і я звернувся до чоловіка за склом:

— Я хочу поїхати до Лондона.

І мені не було страшно, оскільки зі мною був поліцейський, але коли я озирнувся й побачив, що він уже пішов, то знову злякався, тож я став уявляти, що граю в гру на своєму комп’ютері, і вона називається «Потяг до Лондона», і вона була схожа на «Туман» або «Одинадцяту годину», і треба було розв’язувати багато різних задач, аби перейти на інший рівень, і я міг будь-якої миті її вимкнути.

— В один кінець чи в обидва? — спитав чоловік.

— Що означає «в один кінець чи в обидва»? — спитав я.

— Ви збираєтеся їхати тільки в один бік чи плануєте повернутися? — пояснив він.

— Я хочу лишитися там, коли приїду, — відповів я.

— На який термін? — спитав він.

— Поки не вступлю до університету.

— Тоді в один кінець, — сказав він. — З вас 17 фунтів.

І я дав йому п’ятдесят фунтів, а він повернув мені 30 фунтів і сказав:

— Я б на вашому місці ними не розкидувався.

А потім він дав мені маленький оранжево-жовтий квиток і 3 фунти монетами, і я поклав це все в кишеню до ножа. Мені не подобалося, що квиток наполовину жовтий, але я не міг його викинути, оскільки це був мій квиток на потяг.

— Відійдіть, будь ласка, від віконця, — сказав тоді чоловік.

— Коли буде потяг до Лондона? — спитав я.

Він подивився на годинник і відповів:

— За п’ять хвилин, Платформа 1.

— Де Платформа 1? — спитав я.

— Підете підземним переходом, потім сходами вгору. Там побачите вказівні знаки, — він показав пальцем.

«Підземний перехід» означало «тунель», оскільки я побачив, куди він показував, тож я вийшов із зали з касами, але це було зовсім не схоже на комп’ютерну гру, оскільки мене оточило стільки речей і я почувався так, наче в моїй голові кричать усі ці знаки й вивіски, а коли якийсь перехожий штовхнув мене, я видав звук, схожий на собаче гавкання, щоби відлякати його.

І тоді я уявив собі, що на підлозі проведено велику червону лінію, яка починалася біля моїх ніг і проходила тунелем, тож я пішов за цією червоною лінією, промовляючи: «Ліворуч, праворуч, ліворуч, праворуч, ліворуч, праворуч», оскільки, коли я лякаюся або серджуся, мені інколи допомагає зайнятися чимось ритмічним, наприклад послухати музику чи пограти на барабанах, як мене колись навчила Шивон.

Я піднявся сходами на другий поверх і побачив знак, на якому було написано ← Платформа 1, і → вказувала на скляні двері, тож я пройшов крізь них, і хтось знову штовхнув мене валізою, і я знову загавкав по-собачому, а мені сказали:

— Куди ти, бляха, прешся.

І тоді я уявив, що це був просто