Маргарет Мадзантіні - Не йди

в уніформі з зачесаним назад світлим волоссям та з маленьким наївним носиком починає задкувати, вона заходить у кабіну пілотів. Я поперся за нею. Двоє чоловіків у білих сорочках з короткими рукавами обертаються й дивляться на мене.

– Я – лікар. У мене передінфарктний стан. Відчиніть двері.

Трап знову під’їжджає до літака, двері відчиняються. Повітря, нарешті свіже повітря, я збігаю по трапу. Манліо біжить за мною.

Стюардеса йому кричить:

– А ви що, теж сходите?

Манліо підносить руки, вітер надуває його піджак, немов бульку.

– Я – його колега.

Тепер ми знову стоїмо на асфальті. Представник пасажирської служби летовища забирає нас на маленькому автомобілі й везе до залу відльотів. Я не кажу ані слова, схрестив руки на грудях і сиджу, зціпивши зуби. Моє серце вже повернулося на своє місце. Манліо надіває сонячні окуляри, хоча сонця й немає. Ми виходимо з машини.

– Можна тебе запитати, що сталося?

Я примушую себе всміхнутися:

– Я врятував тобі життя.

– Ти хочеш сказати, що він впаде.

– Ні, тепер він уже не впаде. З літака, який має впасти, вийти не можна.

– Обісрався?

– Авжеж.

– Я теж.

Сміємося й ідемо в бар випити справжньої кави, а конгрес пройде без нас.

– Та, хрін із ними, – каже Манліо.

Він любить те, що не передбачено програмою. Він стоїть тут, і я йому кажу. Розповідаю йому все. Щоки в мене відвислі, я стою, похнюпивши носа, над порожньою філіжанкою й колупаюся в ній ложечкою. У барі на летовищі серед людей, які жують тартинки, пильнуючи за своїми речами, я виливаю на нього море емоцій, забаганок, як колишній юнак, що втюрився по самі вуха. І мені неважливо, що Манліо не дуже підходить на роль слухача, у мене є потреба розповісти про це кому завгодно, а він тут, стоїть поруч і дивиться своїми кабанячими оченятами. Ми друзі, друзі через якесь непорозуміння, і ми обидва це знаємо, проте тут, перед металевою стійкою з порожніми філіжанками, настав момент, що нас зближує.

– Але хто вона?

– Ти її бачив.

– Я її бачив?

– Одного вечора під час конгресу онкологів, вона сиділа за столиком неподалік від нашого…

Він хитає головою:

– Щось я її не пам’ятаю.

Люди проходять повз нас, Манліо закурив сигарету, хоча тут курити заборонено. Я дивлюся перед собою й розповідаю це йому, самому собі, цьому незнайомому людському потоку, що тече переді мною. Я кажу це, бо в мене є потреба це сказати:

– Я закохався.

Манліо гасить недокурок об свій черевик:

– Полетимо наступним літаком?

Я припаркував автомобіль, забрав сумку з сидіння й попрямував до лікарні. Раптом з’являється Італія, вона стоїть просто переді мною. Кладе мені на руку свою долоню, намагаючись намацати моє тіло під тканиною піджака. Вона не так мене здивувала, як налякала. Вона дуже схудла, обличчя без макіяжу. Навіть не прикрила своє чоло чубчиком, тож її велике й важке чоло так і тисне на очі. Я озираюсь і, роблячи це, розумію, що захищаюся від неї, від того тягаря, що вона тепер носить.

– Ходімо.

Я переходжу через дорогу, не торкаючись до неї. Вона йде слідом за мною, понуривши голову, тримаючи руки в кишенях свого поношеного жакета. Поряд із нею гальмує якась машина, проте вона навіть не звертає на це уваги, дивлячись лише, як я квапливо йду. Я віддаляюся від лікарні, немов злодій зі своєю здобиччю. Завертаю у провулок, до знайомої кав’ярні.

Вона й далі йде за мною гвинтовими сходами, що ведуть на другий поверх. У залі немає відвідувачів, але залишився запах сигарет. Вона сідає поряд зі мною. Дивиться на мене, потім відвертається, потім дивиться знову.

– Я чекала на тебе.

– Вибач мені.

– Я так на тебе чекала. Чому ти мені не подзвонив?

Я не відповідаю, я не знаю, що їй відповісти. Вона піднесла собі до обличчя долоню, лице в неї червоне, очі посіріли від сліз. У кінці зали стоїть акваріум. Здалека рибки виглядають мов конфеті.

– Ти передумав, правда?

У мене немає бажання розмовляти, не сьогодні, не зараз.

– Усе не так, як ти думаєш…

– А як? Скажи мені, як воно є?

У її погляді виклик, як і в цьому плачу, якому вона не дає виходу. Вона стиснула губи й весь час смикає свої манжети. Мене дратують її неспокійні руки й це обличчя, що весь час дивиться на мене. Мені треба було б розповісти їй про Ельзу, але сьогодні я не хочу цих емоційних зворушень. Мені не хочеться бути з нею, затиснутим цим столиком, тут мало світла, смердить тютюновим димом, а ще ці забуті світом рибки, немов конфеті, що залишилися після карнавалу. Раптом вона розплакалася, кинулася мені на шию з мокрими губами й носом.

– Не кидай мене…

Я гладжу її по щоці, але