Маргарет Мадзантіні - Не йди

Вона принесла мені склянку з водою, у якій розчинявся аспірин.

У неї неначе з’явилося передчуття, але вона його квапливо прогнала. Вагітність подарувала їй несміливу віру в прийдешнє. Уперше її погляд відірвався від теперішнього й насмілився зазирнути в майбутнє. Це я примусив їй підняти голову, щоб побачити той радісний обрій, на який вона навіть соромилася й розраховувати.

Твоя мама була зараз у лікарні, вона приїхала до мене об одинадцятій, ми зайшли з нею щось випити в барі. Манліо та інші колеги-лікарі стоять навколо неї, вони знають про її вагітність і засипають її компліментами, які вона приймає з усмішкою й від яких на її щоках з’являються ямочки, вона вся сяє. Вона приїхала на ехографію, це її перше таке обстеження з початку вагітності. Вона, моя дружина, іде сходами поряд зі мною, на ній вишуканий темно-сірий костюм. Манліо йде за нами, жартує, він мені заздрить. Ельза така гарна в цьому смутному сизуватому коридорі серед хворих, що прогулюються в піжамах, вона нагадує відому акторку під час доброчинного візиту. А я, блідий, пригнічений, такий схожий на це місце, де тягнеться моє існування, ховаюся за нею, немов дитина за матір’ю.

Вона піднімає блузку, спускає спідницю. Тепер на її голий животик Манліо вичавив трохи гелю.

– Відчуваєш холод?

– Трішки.

Вона сміється. Можливо, Ельза зараз дуже нервує й не хоче, щоб хтось побачив, як він зондом водить по її шкірі. Я стою поряд і чекаю. Манліо проводить зондом під її пупком, щоб знайти в матці місце, до якого приліпився ембріон. Я вже не знаю, Анджело, про що й думав, я цього не пам’ятаю, але, можливо, сподівався, що там немає нічого. Обличчя у твоєї мами було суворим, вона уважно стежить за зображенням у моніторі, напруживши шию, боїться не побачити те, про що мріяла. І тут з’являєшся ти, Анджело, такий собі морський коник із білою крапочкою, що то наближалася, то віддалялася. Це – твоє серце.

Так я вперше побачив тебе. Коли монітор вимкнули, я помітив, що у твоєї мами на очах були сльози, вона опустила голову на подушку й стала важко дихати. Я не відводив очей від цього чорного екрана, але тебе там уже не було. Я подумав про Італію. У неї теж у череві був такий морський коник. Але для нього не було місця в моніторі, його доля була залишатися в чорноті.

Увечері я дійшов пішки до того гастроному, де зазвичай їв рисові зрази. Я вечеряв, дивлячись телевізор, що висів там на стіні, але нічого не чув через гомін відвідувачів. Це були звичайні люди, які стояли на килимі з тирси й на засмальцьованих паперових серветках. Поївши, я вийшов на вулицю, безсилий, занурений у свої думки, продираючись крізь темряву. Магазини позачинялися, і місто вже збиралося відпочивати. Я зайшов у телефонну кабінку, слухавка висіла відірвана від дроту, що теліпався, мов хвіст. Я сказав собі, що зателефоную з наступної кабінки, але вже більше не зупинявся й попрямував додому.

Удома Ельза балакала з Рафаеллою, сидячи на дивані, я почув їхні голоси, ставлячи сумку на місце. Рафаелла піднялася й міцно притиснула мене до свого м’ясистого тіла, я теж обіймаю її, але більш стримано. Вона боса, краєм ока я бачу її туфлі на килимі.

– Я така рада, така рада, тепер я нарешті стану тіткою!

Вона аж тремтить, сповнена емоціями, обіймаючи мене, а я лише дивлюся на її розтоптані туфлі.

– Добраніч.

– Ти вже йдеш спати?

– Завтра мені потрібно дуже рано встати.

Ельза підставляє мені для поцілунку свою теплу щічку над спинкою дивана, я ледве торкаюся її. Рафаелла дивиться на мене своїми круглими дитячими очима:

– Ти не заперечуєш, якщо ми ще побалакаємо?

Та балакай, скільки тобі завгодно, Рафаелло, дай своєму серцю надихатися, поки воно ще живе. Ми всі подорожуємо на возі без коліс.

Наступного дня я був уже в літаку, вирушав на конгрес, подорож на одну добу туди й назад. Манліо сидить поряд зі мною, своєю рукою він займає мій простір на підлокітнику. Чути запах його лосьйону після гоління. Моє місце поряд з ілюмінатором, я дивлюся на біле крило літака на тлі сірої злітної смуги. Літак ще стоїть. Тут, на землі, немає нічого особливого, повітря забруднене й важке, але над хмарами, напевно, буде сонце. Повз нас проходить стюардеса з газетами для пасажирів. Манліо розглядає її сідниці. Після зльоту я вип’ю каву, філіжаночку «бочкової кави», як її називає Манліо. Я мушу вийти звідси. Цей літак впаде. Я мушу вийти з нього, я не хочу розлетітися на шматки поряд із Манліо з філіжанкою «бочкової кави» в руці. Мені зле, я пітнію, серце ось-ось вирветься з грудей, рука заніміла. Ні, я помру від інфаркту, стоячи в цьому крихітному туалеті, де дрижить металевий унітаз, а над мийницею теліпаються гігієнічні серветки. Я піднімаюсь.

– Ти куди зібрався?

– Я вийду.

– Що ти мелеш?

Двері літака вже зачинені, почалося вирулювання до злітної смуги. Мене зупиняє стюардеса:

– Вибачте, синьйоре, ви куди?

– Я мушу вийти, мені зле.

– Я зараз покличу до вас лікаря.

– Я сам лікар. Мені зле, дайте мені вийти.

Напевно, у мене ще той вигляд, і дівчина