Маргарет Мадзантіні - Не йди

руки в мене тверді, мов клешні. Вона дихає мені в обличчя, цілує мене. Від неї йде якийсь дивний запах, пахне тирсою, блювотою. Я стримую її, стримую подалі від себе цей запах, від якого мене вже нудить.

– Скажи мені, що ти мене кохаєш.

– Ну, годі вже.

Але вона не контролює себе.

– Ні, не годі.

Вона совається по стільцю, рюмсає. Чути чиїсь кроки, хтось піднімається по сходах. Якийсь юнак підходить до дверей туалету, він, напевно, ішов у школу, за плечима в нього ранець. Італія повертається в його бік, дивиться на нього, вона трохи заспокоюється.

Я беру її за руку.

– Я маю тобі дещо сказати.

Вона вп’ялася в мене очима, її чоло стало білим мов крейда.

– Моя дружина, вона… зле себе почуває.

– А що з нею?

Скажи їй, Тімотео, скажи їй про це зараз, у її смердючий рот, у якому зібралася її злиденність. Скажи їй, що в тебе буде законнонароджена дитина, нащадок твого стерильного й монотонного життя. Скажи їй, що вона мусить зробити аборт, бо зараз підходящий момент, зараз, коли вона тебе жахає, коли ти думаєш: ну що за мати може вийти з жінки, що перебуває в такому відчаї?

– Я не знаю… – кажу їй і відхиляю своє тіло, разом зі своєю підлотою.

– Ти, лікар, і не знаєш, що з твоєю дружиною?

Юнак вийшов із туалету, ми дивимося, як він виходить звідти, він теж дивиться на нас. У нього чорні очі й ледь помітна борідка. Він проходить повз акваріум і спускається гвинтовими сходами.

– Я піду в туалет.

Вона цокотить по кахляній підлозі, але зненацька розбігається й кидається головою об стіну, та з такою силою, що аж загуло. Я підхопився та підбіг до неї:

– Ну, що ти робиш?

Вона сміється й відсторонюється від мене, такий сміх лякає мене більше, ніж будь-який плач.

– Час від часу мені потрібно так стукатися.

Ми виходимо на вулицю, не поспішаємо.

– Голова болить?

Вона десь у своїх думках, дивиться на людей, які йдуть їй назустріч.

– Я посаджу тебе в таксі.

Але вона сідає в перший же автобус, що під’їжджає до зупинки.

Я повертаюся в лікарню. Я думаю лише про самого себе. Відмовитися від неї було б сьогодні найлегшим, що можна зробити. І навіть під час операції, коли мої руки тримають чиюсь печінку, вона стоїть у мене перед очима, як неприємна згадка. Мені здається, що вона стукає у двері моєї квартири, удаючи якогось представника або злодюжку, які проникають у під’їзд, скориставшись неуважністю консьєржів. Очі в неї похмурі, вона тисне на кнопку дзвінка, а сама тремтить, і ті ж очі раптом світлішають, коли вона бачить Ельзу й проситься увійти. А Ельза заспана, на ній нічна сорочка кольору екрю, під цією шовковою тканиною можна побачити голе й розімліле тіло. Сама Італія маленька, під пахвами в неї струмиться піт, вона спітніла в автобусі, усю ніч пітніла, упала вві сні. Вона дивиться на мою квартиру, на книги, на фотографії, на Ельзині тугі груди, які ще не втратили засмаги. Думає про два свої порожні млинці, що теліпаються в неї над ребрами, і про серце, що б’ється під ними. На ній її кумедна спідниця з еластичним поясом, що брижиться на стегнах. Ельза їй посміхається. Вона солідарна з представницями своєї статі, навіть якщо вони виглядають скромніше, дотримується сучасних поглядів, згідно з якими поблажливість повинна бути рисою кожного. А от Італія ні, у її череві дитина, під цією базарною спідницею, вона не поблажлива.

Ельза звертається до неї:

– Кажи, чого тобі треба? – Вона зазвичай звертається на «ти» до дівчат нижчого соціального рівня.

Італія почувається зле, у неї запаморочення, вона не спала й нічого не їла.

– Нічого, – відповідає вона й повертається до дверей. Потім її погляд зупиняється на білому конверті з результатами ехографії, що лежить біля входу…

Між першою та другою операцією я телефоную Ельзі:

– Ну, як ти себе почуваєш?

– Чудово.

– Ти не виходила?

– Незабаром вийду, я перемотую касету з інтерв’ю.

– Нікому не відчиняй.

– А кому б я мала відчиняти?

– Не знаю, але завжди питай, хто це, перш ніж відчинити.

Настає пауза, а потім у слухавці чути її регіт, я уявляю собі, які в неї при цьому щоки з ямочками.

– Батьківство впливає на тебе якось по-дивному. Ти нагадуєш мені мою бабусю.

Я теж починаю сміятися, бо розумію, що кажу смішні речі. Удома в мене все в порядку, моя дружина – сильна жінка, висока й сильна.

Увечері я дивлюся у вікно. Я в спальні, відсовую фіранки й розглядаю, що там робиться на вулиці під гіллям дерев, спочатку дивлюся в один бік, а потім в інший, туди, де блимає світлофор. Немає нічого, тільки проїжджає якась машина, якась незнайома машина, що